Розділ 4.

Я прокинулася з відчуттям, ніби й не спала зовсім. Тіло було важке, голова — гула, а думки… думки, здається, навіть не намагалися відпочити цієї ночі. І так, я не виспалася, бо пів ночі намагалася вирішити проблему, якої не мало б взагалі існувати.

“Що мені тепер з цим робити?”

Десь між другою і третьою годиною ночі я таки дійшла до єдиного логічного висновку, який хоча б трохи заспокоював: уникати. Максимально. Менше бачити. Менше чути. Менше думати.

“Ігнор — теж стратегія. Не найкраща, але іноді єдина.”

Я щиро сподівалася, що з часом усе це просто зітреться. Почуття мають дивну властивість — зникати, якщо їх не підживлювати. Принаймні я дуже хотіла в це вірити.

Мої думки перервав звук сповіщень. Телефон завібрував десь поруч, і я, все ще не відкриваючи очей, потягнулася до нього, думаючи, що це будильник або якась безглузда реклама.

Але ні, це була Соня. О, звісно.

Я примружилася, читаючи повідомлення одне за одним.

“Ти СЕРЙОЗНО вже в місті і мовчиш???”

“Я образилась.”

“Добре, я не образилась, але майже.”

“Я скучила!”

“Коли ми бачимося???”

Я не стримала усмішки. Соня була незмінною. Рідною. Вона завжди з’являлася саме тоді, коли мені конче потрібне було щось нормальне.

Я швидко набрала відповідь:

“Я тільки вчора приїхала. Вибач! І я теж скучила.”

Відповідь прийшла миттєво, ніби вона сиділа з телефоном у руках, чекаючи.

Ми домовилися зустрітися сьогодні. Просто — прогулянка, розмова. І від самої цієї думки мені стало трохи легше.

Я зітхнула й таки змусила себе вилізти з ліжка, хоч тіло відверто протестувало. Привела себе до ладу, і вийшла з кімнати в коридор. Будинок був підозріло тихий. Пізній ранок — ідеальний час, коли всі розбігаються по своїх справах.

Але на кухні я все-таки зустріла Поліну. Вона вже була зібрана, з кавою в руці й тим діловим виглядом, який з’являвся в неї автоматично, щойно мова заходила про роботу. Вони з татом працювали разом, тож не було сумнівів, куди саме вона зараз йде.

Ми привіталися. Звично. Спокійно. І я пильно вдивлялася в її обличчя. Шукала щось — тріщину, сумнів, втому, страх. Будь-яку емоцію, яка дала б мені підказку, як вона насправді почувається. Але не побачила нічого, окрім того самого врівноваженого спокою. Того, який вона носила, як броню. Хіба що інколи, зовсім на кілька секунд, у погляді щось миготіло… і зникало. І від цього мені ставало ще болючіше.

— Як ти? — запитала я рівним тоном, ніби це було найзвичайніше запитання у світі.

— Все добре, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Як завжди.

“Авжеж. Як завжди.”

Я знала, що це маска. Занадто добре знала. І так само добре розуміла, що зараз — не час. Що навіть якби я сіла навпроти неї й почала розмову, немає жодної гарантії, що вона відкриється. Тож я вирішила не тиснути. Принаймні не сьогодні.

Я підтримала цю гру.

Поліна, тим часом продовжила:

— Я бачу, ти нарешті вирішила вийти зі своєї схованки?

Я ледь усміхнулася.

“Ох, сестро. Якби ти знала, наскільки влучно сказала.”

— Просто вчора дуже втомилася з дороги, — відмахнулася я. — А взагалі, якби моя воля, я б і сьогодні й не виходила. Але Соня тоді сама сюди приїде й витягне мене силою.

Поліна засміялася.

— Так, вона може.

Це був короткий, майже нормальний момент. Такий, як раніше.

Вона глянула на годинник.

— Ввечері ще поговоримо, добре? Мені вже час бігти.

— Добре. Вдалого дня, — сказала я.

— Тобі теж.

Двері зачинилися, і я залишилася сама. Будинок знову став надто тихим. І від цього тиша здавалася не затишною, а якоюсь чужою.

Поки я готувала собі сніданок і їла, думки повільно, але вперто пливли в одному напрямку. Я зовсім не так уявляла своє повернення додому. Не таку атмосферу. Не такі розмови. Не такі мовчання.

За ці роки, поки я навчалася, моя сім’я змінилася. Хоч я й приїжджала час від часу, але, мабуть, не хотіла цього помічати раніше. Або просто не встигала. А тепер усе стало надто очевидним.

Заручини. Спокій Поліни. Загальна напруга в домі. Ця дивна правильність.

Я раптом усвідомила, що стала тут трохи чужою. Іншою. Відірваною. І найдивніше — я не могла зрозуміти, погано це чи навпаки добре.

Після сніданку я швидко взулася, взяла ключі, вийшла надвір, сіла в машину та поїхала на зустріч з подругою.

Дорога тягнулася знайомими вулицями, але я дивилася на них так, ніби бачила вперше. Місто було тим самим, а от я — ні. І моя родина… теж ні.

Я ловила себе на думці, що ніяк не можу зрозуміти, коли саме все змінилося. Колись у нас було тепло, сміх, розмови без недомовок. А тепер — усе ніби на місці, але щось зламалося. Невидимо, тихо. Особливо боляче різала думка про Поліну. Про її покірність. Про цей шлюб, який виглядав радше як вирок, ніж як мрія.

“Як вона могла так просто погодитися?”

Я припаркувалася біля пляжу й одразу побачила Соню. Вона сиділа на лавці біля річки, закинувши ногу на ногу.

Щойно я зробила кілька кроків у її бік, вона помітила мене, схопилася з місця й майже підбігла.

— АЛІНА! — закричала вона на весь пляж і міцно обійняла мене. — Ти знущаєшся?! Приїхала і мовчиш!

Я засміялася, уткнувшись їй у плече. Соня була… Сонею. Незмінною. Живою. Справжньою. І в цю мить мені стало так легко, що аж захотілося плакати.

— Я теж скучила за тобою, — видихнула я.

Вона нарешті відпустила мене й одразу простягнула холодний стаканчик.

— Тримай. Бо спека така, що я подумала: якщо ти знепритомнієш від радості зустрічі, то буде незручно.

— Як завжди турбота на вищому рівні, — посміхнулася я, беручи напій.

Ми пішли вздовж берега. Вода тихо хлюпала, сонце пекло, а люди неподалік сміялися.

Соня засипала мене питаннями: як я, що нового, як пройшов час після мого останнього приїзду, чому я так довго не писала. Вона говорила, говорила, говорила — і я відповідала, ловлячи себе на тому, що поруч із нею я знову була собою.