Розділ 3.2

Після формальності з каблучкою батьки запросили всіх до столу. Я йшла туди, ніби на екзамен, до якого не готувалася і який точно не хотіла складати. Ми розсілися швидко й якось надто логічно: батьки — по обидва боки столу, мами — поруч з ними, і я між ними, Поліна з Владом навпроти… і, звісно ж, він сів прямо навпроти мене. Ну а як інакше? Всесвіт сьогодні працював безперебійно.

Я обережно опустилася на стілець, намагаючись не видати обличчям того внутрішнього крику, що лунав у мене в голові.

“Серйозно?! З усіх місць у цьому будинку — саме навпроти. Дякую, доле, дуже тонко.”

Вечеря почалася. Звичайні фрази, звичні запитання: у кого як справи, як дорога, як погода, як життя. Я слухала все це в пів вуха, механічно кивала, щось відповідала, але насправді перебувала десь дуже далеко від цього столу. У тій частині свідомості, де все ще намагалася осмислити весь цей вечір і те дивне співпадіння, яке тепер впиралося в мене карими очима з протилежного боку столу.

І тут, як знущання, мені згадалося, як ще годину тому я стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, дивилася на себе в новій сукні і мимохіть подумала: “а цікаво, якби той незнайомець мене зараз побачив…”

Я ледь стрималась, щоб не засміятись.

“От і побачив, Аліно. Аплодисменти. Просила — отримала. Тільки трішки не в тому контексті.”

 І саме в цю мить я відчула на собі погляд. Наче він чув мої думки. Або, що ще гірше, думав про щось схоже.

Я не підняла голови. Продовжуючи дивитись у тарілку і почала безцільно ковиряти їжу, яка раптом втратила будь-який смак.

Аж поки не почула:

— Аліно, ми навіть не знали, що ти вже приїхала, — голос Олени Іванівни звучав м’яко та легко. — Думали, що ти пізніше повернешся. Ти спеціально поспішала, щоб потрапити на заручини сестри?

Я підняла голову — і, звісно ж, одразу натрапила на його погляд. Серце сіпнулося, але я швидко відвела очі й подивилася на Олену Іванівну.

— Ні, — відповіла я з легкою, майже безтурботною усмішкою. — Я просто хотіла зробити сюрприз. А вийшло, що ще й потрапила на заручини.

— Ти вже закінчила навчання? — продовжила вона. — Остаточно повернулася?

Цього разу я усміхнулася тепліше. По-справжньому.

— Так. Нарешті. Більше ніяких поїздок туди-сюди.

— Це добре, — схвально кивнула вона.

Розмова пішла далі, й поступово перетекла у плани, дати, гостей, зал, весілля. Слово “весілля” лунало надто часто. Занадто голосно. Я слухала, іноді щось додавала, але десь всередині, мені було не по собі.

І справа була навіть не в домовленому шлюбі. Я могла це зрозуміти. Прийняти — ні, але зрозуміти могла.

Проблема була в іншому.

Проблема була в тому, що це весілля взагалі буде. І в тому, з ким саме.

Я раз у раз ловила себе на думці, що мені неприємно. Неправильно. Нечесно навіть перед самою собою. Я повторювала подумки, що мене це не має хвилювати, що це не моя історія, не мій чоловік, не мій вибір.

Але від того, що я це повторювала, нічого не змінювалося.

І ніби цього було замало, так я ще час від часу, знову й знову відчувала на собі його погляд. Спокійний. Уважний. Надто усвідомлений.

І від цього вечір ставав ще більш напруженим, ніж був з самого початку.

Коли, все ж останні слова про весілля були сказані, а дата нарешті зафіксована — кінець літа, через два з половиною місяці, — гості почали збиратися. Дім швидко спорожнів, але тиша, яка залишилася після них, була зовсім не спокійною. Вона тиснула. Наче повітря стало густішим.

Проводжаючи їх поглядом і мимоволі подивилася на Поліну. У її очах не було радості. Не було хвилювання чи передчуття щастя. Там було змирення. Прийняття. Така тиха, акуратна безвихідь, загорнута у правильні слова й стриману усмішку.

Мені ж було… інакше. Занадто інакше.

Ми мовчки з сестрою прибрали зі столу. Наші рухи були злагодженими, але між нами зависло щось недоговорене. Кожна була у своїх думках. Коли ми піднялися нагору, то лиш коротко побажали одна одній “надобраніч”, і розійшлися по кімнатах, ніби домовившись не торкатися того, що могло зруйнувати й без того крихкий вечір.

Під гарячим душем я намагалася змити з себе втому, напругу, погляди й власні думки. Вода текла по плечах, по спині, але всередині мені від цього не ставало легше.

Коли я лягла в ліжко, кімната здалася надто тихою. Занадто знайомою і водночас чужою. Я дивилася в стелю й намагалася усвідомити, скільки всього сталося за один день.

Повернення додому. Випадкова зустріч. Погляд, від якого перехопило подих. І правда, яка звалилась на мене ввечері, наче холодна вода: він — наречений моєї сестри.

Мій мозок відмовлявся складати це в одну картинку. Але серце, зрадницьке й абсолютно некероване, вже давно все зрозуміло.

Я переверталася з боку на бік, намагаючись знайти положення, у якому думки хоча б трохи вщухнуть. Даремно. У голові знову й знову прокручувалися кадри цього дня.

Перша зустріч у ТРЦ. Його погляд. Те дивне відчуття, ніби щось клацнуло всередині.

Потім вечір. Дотик. Поцілунок у руку. І ті погляди за столом. Спокійні, уважні, надто промовисті. Особливо тоді, коли говорили про весілля.

Моє горло стискалося щоразу, коли це слово звучало вголос.

Я повторювала собі, що не маю на це права. Що це неправильно. 

Але правда була проста і неприємна: я відчувала одне й те саме, і вдень, і ввечері. І що гірше — я бачила віддзеркалення цих почуттів у його очах.

І саме це було найбільшою проблемою.

Я лежала в темряві, слухаючи власне дихання, і раптом дозволила собі назвати речі своїми іменами.

“Добре. Чудово. Вітаю, Аліно.”

Я відчувала до нього симпатію. Сильну. Небезпечну. Ту, яку не сховаєш і не скасуєш одним логічним аргументом.

І це була проблема. Велика. Справжня. Така, від якої не втечеш навіть у власному ліжку, в домі, який мав бути моєю безпечною гаванню.

Я заплющила очі, але сон так і не прийшов. Бо деякі усвідомлення не дають заснути.