Розділ 3.1

Коли автівка остаточно зупинилася, я завмерла, ніби хтось натиснув паузу. Стояла і прислухалася до кроків, що наближалися до дому. Серце билося надто голосно, ніби хотіло випередити події і втекти першим.

Я відчула, як Поліна, що стояла трохи осторонь, підійшла ближче. Майже непомітно. Інстинктивно. Я повернула голову — і на якусь мить побачила на її обличчі те, що вона так старанно приховувала до цього: нервовість та тінь сумніву. Вони були ледь вловимі, але справжні. Промайнули — і зникли, ніби їм не дозволили існувати довше кількох секунд.

Коли пролунав різкий дзвінок у двері — батьки пішли відчиняти, а я, не думаючи, поклала свою руку на руку сестри. Легенько стиснула — коротко, обережно, ніби говорячи без слів: я тут. Вона нічого не сказала, але я відчула, як її пальці ледь напружилися у відповідь. І вже за мить я відпустила її.

Двері відчинилися — і Поліна знову стала ідеально спокійною. Такою, якою її всі знали. Наче ті секунди знервованості були лише моєю уявою.

Вона пройшла трішки вперед, але зупинилася, не доходячи до гостей кількох кроків. Я теж підійшла ближче, та зупинилася трохи збоку, позаду неї. Наче підсвідомо не хотіла бути надто близько до того, що зараз відбувалося.

Їх було троє. Батьки нареченого — стримані, усміхнені, впевнені. І він. Наречений Поліни.

У руці він тримав невеликий, але дуже гарний букет. Акуратний. Продуманий. Я бачила його лише зі спини, та чомусь відразу відчула дивне, неприємно-знайоме поколювання десь між лопатками. Але я заспокоювала себе тим, що це просто нерви.

Потім він трохи повернувся, прямуючи до Поліни.

І в ту ж мить в мене всередині ніби все завмерло. Світ звузився до одного обличчя. До нього.

Я не рухалася. Не дихала. Просто дивилася, як він підходить до моєї сестри, щось тихо каже їй, простягає букет… як легко, майже формально, цілує її в щоку.

А в мені все кричало: “Це неможливо”.

Переді мною стояв той самий чоловік. Мій незнайомець. Той самий погляд. Та сама постава. Та сама спокійна впевненість, від якої кілька годин тому в торговому центрі у мене збився подих.

“Це жарт? Це дуже поганий жарт.”

Я бачила його так чітко, ніби хтось навмисне викрутив різкість. А він все ще мене не помічав. І від цього було ще гірше.

Краєм вуха я почула голос.

— О, Аліна вже повернулася додому? — здивовано сказала його мати. — А чому ви не казали?

Мама щось відповіла — щось про те, що самі не очікували, що я приїхала лише кілька годин тому… Але слова проходили повз мене, не залишаючи жодного сліду.

Бо в ту ж мить він різко повернув голову в моєму напрямку. І наші погляди зустрілися.

Світ знову зупинився — точнісінько так само, як тоді, в ТРЦ. Ті ж кілька секунд тиші, в яких було надто багато всього. Я знову відчула це дивне тепло під шкірою, цей неспокій, що не мав логіки. І в його очах було те саме.

Але тепер до цього всього, я бачила там ще й здивування. Сильне та справжнє.

До мене підійшли батьки — всі разом, і це нарешті повернуло мене в реальність. Я моргнула, змусила себе вдихнути.

— Добрий вечір, — сказала я, посміхаючись.

Його батьки відповіли привітанням, та почали говорити, що я так виросла, так змінилася, що вони ледь мене впізнали. Я усміхалася, кивала і раптом справді згадала — я вже бачила їх. Колись давно.

Коли вони пішли далі, до вітальні, я залишилася стояти.

І підійшов він.

Зупинився поруч — надто близько, щоб це було випадково. Він знову дивився мені в очі так, ніби намагався переконатися, що я реальна.

— Я Влад, — сказав він і простягнув руку.

— Аліна, — відповіла я тихо.

Я вклала свою долоню в його — і в ту ж мить відчула щось сильне, незрозуміле, майже болісне. Наче мене торкнулися не зовні, а десь глибоко всередині. Думки розсипалися. Подих перехопило.

“Це неправильно. Це не може бути правильно.”

Я ще намагалася зібрати себе докупи, коли він зробив те, чого я точно не очікувала.

Після цієї невеликою паузи, він трохи нахилившись, легко поцілував мою руку. М’яко. Повільно. Наче це було щось абсолютно природне.

Я була шокована. По-справжньому. Так, ніби мене щойно окропили крижаною водою, а потім одразу кинули у вогонь. Поцілунок руки — жест, якого я зовсім не чекала. Занадто… особистий.

І раптом, усвідомивши всю цю ситуацію — я різко повернула голову до Поліни.

Серце калатало так, що, здавалося, його мали чути всі в цьому будинку. Але ні. Поліна саме ставила букет у вазу, уважно підбираючи місце, ніби це був найважливіший момент вечора. Вона не дивилася в наш бік. Не бачила.

Коли я знову повернулася до нього, Влад уже відпустив мою руку. Він випрямився, знову став стриманим і зібраним — таким, яким його, мабуть, знали всі. Наче ті кілька секунд між нами були просто помилкою сприйняття.

— Радий знайомству, — спокійно сказав він.

Я кивнула, не довіряючи своєму голосу.

За мить він відійшов, і вони з Поліною рушили до вітальні. А я… я залишилася стояти ще на секунду довше, ніж потрібно. Збирала себе по шматках. Дихання. Поставу. Усмішку.

“Заспокойся, Аліно. Це просто збіг. Дуже поганий, дуже іронічний, але збіг.”

Я повільно пішла слідом. Ноги ніби були ватяні, а підлога — надто глянцева і слизька, ніби могла видати мій внутрішній хаос кожним кроком.

У вітальні майбутні наречені зупинилися біля батьків. Усі говорили тихо, урочисто. Я стала поруч із мамою, ніби шукала в ній якоря.

І тоді я почула слово:

— Обручка…

Час знову сповільнився.

Влад спокійним рухом потягнувся до внутрішньої кишені піджака і дістав маленьку коробочку. Таку звичайну. Таку фатальну. Я дивилася, не кліпаючи, як він відкрив її, як світло ковзнуло по металу.

Перед тим як узяти Поліну за руку, він подивився на неї й запитав:

— Ти не проти?

Вона ледь помітно похитала головою і усміхнулася. Спокійно. Впевнено.