Розділ 2.2

Повернувшись до своєї кімнати, я зачинила двері й на кілька секунд притулилася до них спиною.

Не вкладалося.

Просто не вкладалося в голові, як можна домовитися про шлюб. Як можна спокійно говорити про спільне життя з людиною, яку ти зовсім не знаєш, ніби це не життя, а пункт у контракті.

Але водночас — десь дуже глибоко, на рівні інтуїції, я завжди знала, що в нашій сім’ї таке можливе. Ця думка жила в тіні, я відганяла її роками, роблячи вигляд, що нас це омине. І ось тепер ця думка стояла переді мною реальна й безжальна, як факт. Реальність.

Я зітхнула й підійшла до валізи. Руки працювали машинально, ніби намагаючись відволікти голову. Я розкладала речі, водночас знаходячи ті, що залишилися в моїй кімнаті ще з інших часів — чужих і таких далеких. Усе необхідне поступово з’являлося під рукою, і я розуміла, що щоб там не було, але в порядок привести себе потрібно.

Тож спершу я взялася за волосся. Фен гудів, гаряче повітря обіймало голову, а я дивилася у дзеркало й ловила своє відображення. Воно здавалося серйознішим, ніж повинно було бути. Можливо, дорослішим. Або просто втомленішим.

Макіяж був наступним. Нічого зайвого — просто щоб виглядати гарно. Бо як би я не ставилася до цих заручин, як би не бурлило всередині, я нічого не могла змінити. А от привести себе до ладу й зустріти гостей — могла. І мусила.

Та навіть це не рятувало мене від думок.

“Як так можна?.. Просто домовитися про шлюб. Без кохання. Без вибору.”

Коли я закінчила й відійшла від дзеркала — в кімнаті стало тихо, надто тихо.

Мій погляд упав на сукню, яку я повісила на вішалку ще годину тому. Чорна, легка, нова. Символ сьогоднішнього дня — навіть не здогадуючись про це, я вгадала з вибором.

Я взяла її в руки й на секунду затрималася.

— Вже час, — сказала собі вголос.

Одягнувши сукню, я знову подивилася в дзеркало. Вона сиділа ідеально. Підкреслювала саме те, що треба. Я виглядала добре.

І я подумала про те, що справді рада, що таки заїхала й купила її. Бо привід для цієї вечері був не просто вагомий — він був переломним. Хоч тоді я й не знала про це.

І саме в цю мить думки зрадницьки повернулися туди, куди я не хотіла.

До торгового центру. До сильних рук на моїй талії. До карих очей, у яких було надто багато для випадкової зустрічі.

“А якби він зараз мене побачив…”

Думка майнула — і я відразу ж її відкинула.

— Ні, Аліно, — усміхнулася я сама до себе. — Це неможливо.

Ми навряд чи колись побачимося знову. Світ великий, а випадкові зустрічі — на те й випадкові.

Я ще раз окинула себе поглядом, переконалася, що готова, і зробила глибокий вдих.

Думки — вбік. Сумніви — пізніше. Зараз потрібно просто вийти з цієї кімнати.

Я взялася за дверну ручку й вийшла в коридор — і майже одразу наштовхнулася на тата. Він, схоже, якраз прямував до спальні, але, побачивши мене, зупинився так різко, ніби я була не донькою, а ще одним сюрпризом цього вечора.

— Аліна… — усміхнувся він тепло, по-справжньому, так, як умів тільки він.

Ми обійнялися, і на мить мені стало спокійніше. Татові обійми завжди мали дивну властивість — ніби світ на кілька секунд переставав тиснути.

— Ти ж могла попередити, що приїдеш, — сказав він, трохи відсторонившись, але все ще тримаючи мене за плечі. — Ми б тебе зустріли.

Потім додав із легкою посмішкою:

— Хоча… ти так і не змінилася. Все ще любиш влаштовувати сюрпризи.

Я знизала плечима, усміхаючись у відповідь.

— Нічого не можу з собою вдіяти.

Він похитав головою, ніби змирився з очевидним.

— І в кого ти така, скажи мені?

— У своїх батьків, — відповіла я швидше, ніж встигла подумати. — Особливо зважаючи на той сюрприз, який ви мені сьогодні влаштували.

Я сказала це майже жартома, але повітря між нами відразу трохи змінилося.

Тато ледь помітно посерйознішав.

— Щодо цього… мені потрібно… — почав він, але я не дала йому закінчити.

— Так-так, — швидко сказала я, роблячи крок убік. — Йди переодягайся. Гості ж скоро приїдуть.

Він уважно подивився на мене ще секунду, ніби хотів щось додати, але зрештою лише кивнув.

— Я скоро повернусь.

— Я буду внизу.

Ми розійшлися в різні боки, і я спустилася на перший поверх.

Мама вже була там — зібрана, елегантна, бездоганна у своєму спокої, який, я знала, був трохи удаваним. Я підійшла ближче.

— Можливо, тобі допомогти з чимось? — запитала я.

— Ні, — усміхнулася вона. — Все вже готове.

Я уважніше придивилася до неї.

— Ти хвилюєшся.

Вона видихнула, дозволивши собі чесність.

— Трохи. Не кожного ж дня в нашому домі заручини проходять.

— Це точно, — сказала я, усміхаючись. — Особливо такі.

Я хотіла ще дещо запитати в мами щодо цих заручин, але в цю мить до нас підійшла Поліна.

Вона була вже повністю зібрана — зачіска, макіяж, сукня… Вона виглядала справді дуже гарно. Спокійно. Впевнено. Так, ніби це не подія, що перевертає життя, а просто ще один важливий вечір.

І це лякало найбільш за все.

— Ти дуже гарна, — сказала я щиро.

— Дякую, — усміхнулася Поліна. — Ти теж прекрасно виглядаєш.

— Та куди мені, — жартома відповіла я. — З нареченою не зрівнятися.

Вона примружилася з усмішкою.

— Я б із цим посперечалася.

Через кілька хвилин до нас приєднався тато — вже переодягнений, зібраний, як завжди.

І саме тоді з подвір’я долинув звук автівки. Моє серце від цього стиснулося.

“От і все. Почалося.”

Напруга, яка нікуди й не зникала, повернулася з новою силою, гострою й тягучою. Я все ще була проти цього. Все ще не розуміла, як так можна. І зовсім не знала, чого очікувати далі.

Я лише знала одне: цей вечір не мине просто. І щось у мені вперто твердило — це лише початок.