Розділ 2.1

Коли я зайшла до своєї кімнати й зачинила за собою двері, світ ніби нарешті дозволив мені видихнути. Я кинула валізу біля стіни й просто впала на ліжко, дивлячись у стелю. Ту саму, зі знайомою тріщинкою в кутку, яку я пам’ятала ще з підліткових років.

Кілька хвилин я просто лежала. Дозволила собі розкіш нічого не думати, та не відчувати — лише слухати тишу дому, що огортала мене, наче ковдра.

Але спокій, як завжди, був тимчасовим. Десь унизу готувалася вечеря, а у сусідній кімнаті чекала на мене сестра. Тож я підвелася з ліжка, зітхнула й узяла необхідне, прямуючи до ванної.

Душ змив дорогу, втому й частину хаосу в голові. Поки гаряча вода текла по шкірі та волоссю, я намагалася не думати. Але в мене це не виходило.

Я швидко вимила голову, загорнула голову в рушник і, накинувши халат, пішла до сестри. Та зупинившись біля її кімнати, я постукала в двері.

— Заходь, — пролунало зсередини.

Відчинивши двері, я побачила, що Поліна сиділа перед дзеркалом і вкладала волосся. Світло лампи м’яко лягало на її обличчя, роблячи його спокійним.

Я пройшла в кімнату й сіла на ліжко недалеко від неї.

Вона повернулася до мене й усміхнулася — легко та щиро.

— Я так рада, що ти повернулася, — сказала вона.

— Я теж, — відповіла я. — Особливо зважаючи на те, що, як виявилося, я повернулася дуже вчасно.

Поліна ледь помітно напружилася й знову повернулася до дзеркала, беручись за волосся. Провина, яку вона відчувала через те, що приховала від мене все це, читалася в кожному її русі.

— Чому ти збрехала мені про заручини? — запитала я прямо, не підвищуючи голосу.

Вона завмерла на секунду, ніби підбирала слова.

— Я не знаю… — тихо сказала вона. — Мабуть, тому що ти мала приїхати пізніше. І я не хотіла тебе засмучувати.

Я насупилася.

— Але ж це важлива подія, Поліно. Я б не хотіла її пропустити. Ніколи.

Вона кивнула, глянувши на мене через віддзеркалення.

— Я знаю. І тепер… тепер я дуже рада, що ти будеш поруч. Мені це потрібно.

Я відчула, як у грудях щось м’яко здригнулося. Але спокій тривав рівно мить.

— Чому ти раніше нічого не розповідала? — продовжила я. — І… хто він?

Поліна знову взяла пасмо волосся, повільно накручуючи його.

— Я не говорила, бо ти була далеко, — сказала вона рівним голосом. — І я не хотіла, щоб ти через це переживала.

Вона зробила невелику паузу, а потім продовжила.

— А наречений… Батьки просто домовилися з його сім’єю про наш шлюб. Ось і все.

Світ не просто перекосився. Він тріснув.

— Що?.. — видихнула я, відчуваючи, як кров відходить від обличчя.

У голові гучно било одне-єдине: “Ні. Тільки не це”.

Я дивилася на сестру й не могла повірити, що вона говорить про своє життя так спокійно. Ніби мова йшла не про майбутнє, не про любов, не про вибір — а про чергову ділову угоду.

І в цю мить я зрозуміла: те, що чекає сьогодні ввечері, буде значно складнішим, ніж я думала до цього. І, здається, це тільки початок.

Я ще раз перепитала, вже трохи зібравшись із думками, хоча всередині все кипіло.

— Як це — домовилися? — мій голос тремтів, хоч я й намагалася говорити спокійно. — Як так можна, Поліно? Ти ж його навіть не знаєш…

Вона зітхнула й обережно поклала гребінець на стіл.

— Насправді… ми бачилися кілька разів. І він приходив до нас у гості.

Я відчула, як у мені щось рвучко піднялося.

— Кілька разів? — я не витримала. — Ти вважаєш, цього достатньо?

Поліна мовчала. Дзеркало відбивало її зосереджене обличчя, і ця тиша була гучнішою за будь-яку відповідь.

— А як же почуття? — запитала я тихіше, але гостріше. — Вони ж мають бути.

Вона ледь усміхнулася — сумно, без іскри.

— Я ніколи не вірила, що вийду заміж по коханню, — сказала вона. — Тож… ця ситуація мене цілком влаштовує. І він, здається, непогана людина.

— Здається, — я повторила скептично. Слово різонуло. — Тобто ти плануєш жити з людиною, яка тобі здається непоганою?

Вона знову зітхнула.

— У мене немає вибору. Є домовленість між сім’ями, — сказала вона майже буденно. А потім додала, трохи тихіше: — Хоча… якщо чесно, він, можливо, мені навіть подобається.

— Можливо? — я подивилася на неї пильно. — То подобається чи ні?

Поліна повернулася до мене, взяла мою руку в свою — теплу, рідну.

— Якщо чесно, я ще не визначилася, — сказала вона щиро. — Але я точно не проти цього шлюбу. Не хвилюйся. Так буде краще.

Я сиділа, не в змозі повірити почутому. Слова складалися в речення, але сенс відмовлявся вкладатися в голові. Я дивилася на сестру — спокійну, зібрану, ніби вона говорила про щось давно вирішене.

І тоді я зрозуміла: вона справді не проти. Але я не могла зрозуміти іншого — це тому, що вона вірить, що так дійсно буде краще? Чи тому, що просто змирилася?

Але так як мою думку тут ніхто не питав, і, схоже, не збирався. Я лиш глибоко вдихнула, поки що приймаючи нову реальність.

— Я просто хвилююся за тебе, — сказала я нарешті.

— Все буде добре, — відповіла вона впевнено.

— Сподіваюся, — сказала я.

Хоч усередині щось наполегливо шепотіло, що добре не буде. І справа була не лише в домовленому шлюбі. Було ще щось — невидиме, але тривожне, ніби перед грозою.

Поліна помітила, що я не заспокоїлася, й навмисно раптово змінила тему. Та усміхнувшись сказала:

— До речі, тобі теж варто підготуватися. Ти ж не зустрічатимеш гостей із рушником на голові.

Я підняла брови.

— А чому ні? — відповіла я серйозним тоном. — Скажу, що це новий тренд. Домашній шик.

Поліна засміялася — щиро, широко, і я вперше за вечір побачила в її очах легкість.

— Іди готуйся, — сказала вона. — Про все це, ми ще поговоримо пізніше.

— Добре.

Я підвелася з ліжка, підійшла до неї ззаду й тихо сказала:

— Я просто сподіваюся, що ти справді знаєш, що робиш.