Розділ 1.2

Вийшовши з ТРЦ, я знову сіла в таксі. Машина рушила, і місто повільно попливло за вікном, але дорога здавалася дивно довгою. Наче хтось навмисно розтягнув час, щоб дати мені ще трохи подумати.

А думати було про що.

Його погляд раз по раз спливав у пам’яті — спокійний, уважний, надто глибокий для випадкової зустрічі в торговому центрі. Я ловила себе на тому, що намагаюся відтворити кожну деталь: як він тримав мене, як швидко відпустив, як нічого зайвого не сказав.

“Чудово, Аліно, — бурмотіла я подумки. — Вже вигадуєш собі історії з незнайомцями.”

Я відвернулася від вікна, намагаючись відпустити цю думку. Але вона трималася вперто, як пісня, що застрягла в голові й ніяк не хотіла зникати.

Та все обірвалося в одну мить.

Таксі зупинилося біля воріт мого дому — і разом із цим зупинився мій внутрішній монолог. Серце стиснулося від знайомого хвилювання, такого простого й справжнього, що я навіть усміхнулася.

— Приїхали, — сказав водій.

Я вийшла з машини й підійшла до воріт. Діставши ключі з сумочки, я відчинила калітку й ступила на подвір’я.

За ці пів року, відколи я була вдома востаннє, тут нічого не змінилося. Та сама доріжка, той самий кущ жасмину, який, здається, ніколи не збирався помирати. Усе було на своїх місцях. І це чомусь заспокоювало більше, ніж будь-які слова.

— Ну привіт, — пробурмотіла я. — Дім.

Я не стала затримуватися. Взяла валізу й попрямувала до будинку. Двері відчинилися легко, і всередині мене відразу ж накрили звуки дому. Голоси.

Я почула розмову з кухні й майже відразу впізнала їх — мамин і Полінин. Теплі, рідні, ті, що за роки стали частиною мене, навіть коли я була далеко. Я залишила валізу й сумку біля входу й тихо пішла в бік кухні. Та дійшовши туди, зупинилася на порозі.

Мама стояла біля плити, щось помішуючи, а Поліна сиділа за столом.

— Я знаю, мамо, що це важливо, — говорила сестра спокійно. — Я вже йду готуватися. Я все встигну.

У її голосі не було ні протесту, ні сумнівів. І це чомусь боляче кольнуло мене зсередини.

Коли Поліна договорила, вона підвелася й повернулася, мабуть, щоб вийти з кухні. І тоді побачила мене.

Спочатку вона просто завмерла. На обличчі промайнула розгубленість, ніби мозок ще не встиг наздогнати очі. Потім її погляд став ширшим, здивування змінилося впізнаванням — і раптом вона вигукнула:

— Аліна?!

У наступну секунду вона вже бігла до мене. Я не встигла нічого сказати, нічого відповісти — вона просто обійняла мене міцно, по-справжньому.

— Ти що тут робиш?! — сміялася вона, притискаючи мене до себе. — Ти ж мала приїхати лише через два дні!?

— Сюрприз, — прошепотіла я, усміхаючись.

І в цю мить усе інше — дорога, торговий центр, незнайомець із карими очима — відійшло на другий план. Бо я справді була вдома.

Щойно Поліна відпустила мене, я навіть не встигла зробити крок назад, як до мене підійшла мама. В її очах блищали сльози — ті самі, знайомі, теплі, від яких у мене завжди щось стискалося під ребрами. Вона обійняла мене так міцно, ніби боялася, що я знову зникну, й одразу заговорила — швидко, схвильовано, трохи плутаючись у словах.

— Чому ж ти не попередила?.. Ми б зустріли тебе… Я ж думала… — вона говорила ще щось, але голос зривався, і частина фраз розчинялася в повітрі між нами.

Я лише міцніше притиснулася до неї, вдихаючи запах дому — спецій, теплого хліба й маминої коронної страви, яку вона готувала завжди у важливі дні.

Коли мама трохи відступила, витираючи очі, вона подивилася на мене так, ніби бачила вперше.

— Я така рада, що ти нарешті повернулася, — сказала вона тихо, але щиро.

— Я теж, мамо, — відповіла я, і цього разу це були не просто слова.

Я усміхнулася й перевела погляд на Поліну. Вона теж усміхалася — м’яко, тепло, як завжди. У цю мить ми знову були просто сестрами.

Я оглянула кухню: каструлі, розкладені інгредієнти, метушня — все виглядало занадто серйозно.

— Добре, — сказала я, склавши руки на грудях. — А що тут за грандіозна подія готується? Це більше схоже на державний прийом.

Мама й Поліна переглянулися. І це змусило мене насторожитися сильніше, ніж будь-яка пауза. Я миттєво відчула: щось не так.

Поліна першою зітхнула й сказала:

— Це… мої заручини.

Світ не зупинився. Він просто трохи перекосився.

— Що? — перепитала я, не впевнена, що правильно почула. — Ти жартуєш?

Поліна тепло, але стримано усміхнулася.

— Ні.

Я дивилася на неї кілька секунд, намагаючись знайти в її обличчі хоч натяк на жарт. Не знайшла.

— Чому ви мені нічого не сказали? — мій голос прозвучав гостріше, ніж я планувала. — І ти, — я перевела погляд на сестру, — чому ти сказала, що сьогодні просто важлива вечеря? А якби я не приїхала сьогодні? Я б узагалі пропустила твої заручини?

Поліна винувато скривилася. Її усмішка зникла.

— Пробач, — сказала вона тихо. — Я не хотіла… Просто так вийшло.

Я похитала головою. Не злісно. Скоріше розгублено.

“Чудово, — подумала я. — Не встигла я повернутись додому, як відразу сюрпризи.”

Я зробила глибокий вдих.

— Добре. Тоді скажи мені хоча б це: що це за заручини і хто наречений?

Поліна глянула на годинник, потім знову на мене.

— Ходімо в мою кімнату. Мені треба готуватися, і я все розповім.

Я відчула, як усередині повільно стискається щось важке й холодне. Поліна ніколи не приховувала від мене нічого настільки серйозного. Вона ніколи мені не говорила, що в її житті хтось є. А це означало лише одне: з цими заручинами не все так просто. Але я промовчала.

— Добре, — кивнула я. — Тільки спочатку зайду до себе й прийму душ. Потім зайду до тебе.

— Я чекатиму тебе, — сказала вона й пішла з кухні.

Я залишилася з мамою, яка вже знову повернулася до плити, ніби намагаючись сховати хвилювання в звичних рухах. Вона виглядала щасливою. Занадто щасливою.