Глава 39

- Міша, - сказала вона нарешті, бо мовчати далі не було сил, - я хочу з тобою побачитись.

Він не відповів одразу, і вона почула, як звук телевізора став тихішим - ніби він притишив його чи вийшов в іншу кімнату.

- Зараз? - спитав нарешті, і в цьому одному слові було стільки стриманої надії, скільки він, мабуть, і сам від себе не очікував.

Вона глянула на годинник на кухонній стіні - без п'яти сьома. Ще не пізно, ще можна.

- Зараз, - підтвердила вона, здивувавшись, наскільки легко це слово вийшло, хоча ще годину тому не могла вирішити навіть, чи писати першою.

- Я заїду, - сказав він швидко, ніби боявся, що вона передумає, якщо він дасть паузу задовго тривати. - Тільки скажи де.

Вона на мить завагалась - додому не хотілось його кликати, там усе ще пахло тим вечором з Машею.

- Біля парку, де зупинка, - сказала вона нарешті. - Знаєш, там, де ми...

- Знаю, - перебив він тихо, і в голосі почулась та сама усмішка, яку вона стільки днів не чула. - За двадцять хвилин буду.

Вона поклала телефон, і руки все ще трохи тремтіли, поки вона шукала кросівки замість домашніх капців, поки накидала куртку, не встигаючи навіть глянути в дзеркало.

На зупинці вона стояла вже за п'ятнадцять хвилин. Дивилась на кожну машину, що наближалась, і серце щоразу підстрибувало марно.

Його Almera з'явилась раніше, ніж він обіцяв. Він не вийшов, тільки нахилився й відчинив їй двері зсередини - жест, до якого вона вже встигла звикнути й за яким скучила більше, ніж думала.

- Привіт, - сказав він, коли вона сіла, і його погляд ковзнув по ній швидко, ніби перевіряючи, чи справді це не сон.

- Привіт, - відповіла вона, і в салоні машини, тісному й знайомому, запахло тим самим - бензином і якимось освіжувачем повітря з формою ялинки на дзеркалі, - і від цього запаху їй раптом стало легше дихати, ніж за весь останній тиждень.

Він завів двигун, але не рушив одразу.

- Куди їдемо? - спитала вона.

- До річки, - сказав він, дивлячись прямо перед собою. - Туди ж.

Вона нічого не відповіла, лише кивнула, відчуваючи, як щось тепле й тривожне одночасно розливається в грудях. Машина рушила, і вечірнє місто за вікном почало розчинятись у тому самому світлі, у якому все колись і почалось.

Дорога до річки минула майже мовчки - не тому, що не було про що говорити, а тому, що обом здавалося: щойно почнеш, зупинитись буде вже неможливо, а до слів іще треба було дозріти.

На одному з поворотів Олена, сама не помітивши як, притулилась головою до його плеча. Тіло зробило це раніше, ніж вона встигла подумати, чи можна.

- Тобі зручно? - тихо спитала вона, вже потім, коли усвідомила, що зробила.

- Дуже, - відповів він, не відриваючи погляду від дороги, але вона відчула, як його плече трохи напружилось, а тоді, навпаки, розслабилось, ніби він тільки зараз дозволив собі повірити, що це справді відбувається.

Більше вони не сказали ні слова до самої річки, і в цій тиші, зігрітій одним лише дотиком, було більше, ніж могли б передати будь-які слова.

Вони зупинилися під схиленою вербою, де темна вода шуміла зовсім поруч, а темрява накривала машину від усього світу. Міша заглушив двигун, але тиша протримала секунду - і розсипалася.

Він різко відчинив свої двері, обійшов автомобіль і за секунду відчинив перед нею пасажирські.

- Виходь, - сказав він тихо, і в його голосі не було місця запереченням.

Тепле травневе повітря назовні пахло річкою, вологою зеленню і передчуттям ночі. Вони перебралися на заднє сидіння його Almera - там, де було достатньо простору, щоб забути про тісний міський світ за тонованим склом.

Його руки лягли їй на плечі, притягуючи до себе так швидко, ніби він боявся, що вона передумає.

- Я не можу більше терпіти, - прошепотів він прямо їй у губи, і в цьому голосі згоріла вся тривала витримка останніх днів.

Їхній поцілунок був жадібним, майже відчайдушним. Тіла знайшли одне одного без зайвих слів - це був спалах, гарячий і дикий у своїй нестримності після мовчання. Олена задихнулася, вчепившись пальцями в його куртку, відчуваючи під собою шкіру сидіння і пульсуючий жар його тіла.

Але цього було мало. Навіть тут, у тісноті машини, цього простору й часу не вистачало для того божевілля, що накопичилося між ними.

Коли вони на мить зупинилися, притулившись чолами одне до одного й переводячи подих. До п'ятничного ранку залишалися лічені години.

- Їдемо до мене, - видихнула вона, і це було вже не прохання, а спільне рішення.

Дорогу назад вони пам'ятали уривками. Машина летіла нічним містом. Вони не пам’ятали як доїхали, як піднялися на етаж. Двері квартири зачинилися за ними, і в передпокої все спалахнуло з новою, подвійною силою. Це була вже не просто пристрасть, а те абсолютне звільнення, після якого повернення до колишнього життя ставало неможливим.

Коли в кімнаті нарешті запала тиша, за вікном уже повноцінно розвиднілося. Світло ранкового п'ятничного сонця падало на підлогу. На тумбочці біля ліжка заздюрчав будильник на телефоні - нагадування про те, що за пару годин починається робочий день.