Глава 38

Стаканчик у руці ще тримав тепло, хоч кава давно вихолола.

Олена стояла на тому самому місці, де він її залишив, і не одразу зрозуміла, що просто дивиться на порожній ріг вулиці, за яким щойно зникли обидва - спочатку Юрій зі своїм пакетом, потім Міша на своїй машині. Липа над головою тихо шелестіла, ніби нічого не сталося.

Хтось із перехожих зачепив її плечем, вибачився. Вона механічно кивнула й нарешті зрушила з місця.

До офісу йшла повільно, хоча зазвичай поверталася з кавової перерви за п’ятнадцять хвилин. Стаканчик так і не викинула - тримала в руці, як щось, що ще шкода відпускати, поки не піднялася на свій поверх і не поставила його на край столу, подалі від паперів, і не побачила себе у відображенні темного монітора: бліда, з застиглим виразом обличчя, яке зовсім не пасувало до звіту про дебіторську заборгованість, що чекав на екрані.

Решта дня минула як в тумані. Вона щось рахувала, комусь відповідала, кудись ходила на підпис - і весь цей час у голові крутилося одне: зроби вибір. Стаканчик так і простояв на краю столу до вечора - викинути його чомусь не піднімалась рука.

Додому вона повернулася затемно, хоча пішла з роботи вчасно - просто йшла найдовшою дорогою, якою тільки могла, аби відтягнути момент, коли доведеться зайти в порожню квартиру й лишитися сама з цими словами.

Наступного ранку вона прокинулась із відчуттям, ніби вчорашній день їй наснився. Телефон мовчав. І Юрій, і Міша мовчали - вперше за багато тижнів жоден із них не написав першим.

Без десяти одинадцята Олена ще встигала переконати себе, що просто затрималась над звітом, що погляд, який раз по раз зісковзував на годинник у кутку монітора, - звичайна робоча звичка, нічого більше. Але коли стрілка перевалила за одинадцяту, а телефон так і лишився лежати мовчазним темним прямокутником поруч із клавіатурою, щось усередині неї тихо й болісно осіло, як пісок на дно склянки з водою. Учорашній стаканчик досі стояв на краю столу - вона мала б викинути його ще звечора, та чомусь щоразу відкладала.

- А де ваша кава сьогодні? - Світлана Петрівна зупинилась біля її столу з тією награною легкістю в голосі, яка завжди видає найгостріший інтерес. - Щось не бачу, щоб ви бігали вниз, як зазвичай.

Олена відчула, як шкіра на потилиці стає гарячою, і вткнулась у папери, хоча цифри перед очима вже давно злилися в суцільну сіру пляму.

- Дивно, - протягнула та, вже не чекаючи відповіді, звертаючись через плече до колеги за сусіднім столом. - Кожен день як годинник, а сьогодні нікуди не виходить.

- Може, посварились, - озвалась та, не відриваючи очей від монітора, і в цьому байдужому на перший погляд тоні прозвучало щось схоже на задоволене передчуття скандалу. - З тим хлопцем, що завжди каву привозив.

Олена мовчала, відчуваючи, як щось гаряче й соромне піднімається від грудей до горла. Вона знала - вони гадки не мали про правду, просто плели звичні офісні здогади, - але від цього легше не ставало, навпаки: кожне необережне слово падало точно в найболючіше місце.

До обіду вона тричі діставала телефон під столом, дивилась на порожній екран і ховала назад у сумку, ніби сам факт цього руху міг чимось зарадити.

Дощ почався надвечір, коли вона вже йшла з роботи - дрібний, набридливий, саме такий, що не дає приводу навіть парасольку розкрити, тільки повільно просочує все наскрізь. Стаканчик лишився стояти на столі - вона не змогла себе змусити його викинути, наче це було б останнім визнанням, що чекати більше нема сенсу. Вдома вона довго стояла перед відчиненою шафою в передпокої, дивлячись на пакет за зимовими чоботями, не наважуючись його торкнутись. Запах - той самий, ледь вловимий, терпкий - долинав звідти навіть крізь тканину, і від нього щось у грудях стискалось так сильно, що ставало важко дихати. Вона зачинила дверцята, не діставши куртки, і пішла на кухню готувати вечерю, якої зовсім не хотілось.

Ранок другого дня зустрів її тим самим дощем, тільки густішим - вікна в маршрутці запітніли настільки, що місто за ними перетворилось на розмиті плями світла. Стаканчик усе ще стояв на краю столу, коли вона зайшла в кабінет, - трохи зім'ятий з одного боку, порожній, і чомусь від цього вигляду ставало важче, ніж мало б бути через звичайний папір.

Проходячи повз прочинені двері, вона вловила уривок розмови - тихий смішок, слово «молодший», ще один смішок - і сповільнила крок лише на мить, достатню, щоб зрозуміти: це про неї. Пройшла далі, не подавши виду, хоча всередині все стягнулось у тугий, гарячий вузол.

За обідом розмова у сусідньому кабінеті стихала щоразу, як вона наближалась, а потім знову спалахувала за спиною тихим, нерозбірливим шепотом.

Маша подзвонила ввечері - коротко, буденно, спитала про якісь документи в поштовій скриньці. Жодного слова про той вечір на кухні, жодного натяку на те, що між ними лежить тепер ціла прірва. Розмова тривала менше хвилини, і коли зв'язок обірвався, дощ за вікном все ще накрапав, а тиша в квартирі здалась ще густішою, ніж раніше.

Третій ранок видався сухим і холодним - дощ нарешті скінчився, але сонця не було, тільки рівне, байдуже сіре небо. Олена зайшла в кабінет, глянула на стаканчик, який простояв на її столі вже два дні, і нарешті викинула його в кошик, не дозволивши собі завагатись. Від цього простого руху чомусь стало трохи легше, ніби вона визнала вголос те, що й так давно знала: сьогодні кави теж не буде.