Глава 37

Олена не пам'ятала, скільки простояла так у коридорі - може, хвилину, може, довше. Тиша за дверима була гіршою за будь-який крик. Вона чекала звуку - плачу, кроків, чогось - але там було тихо, як буває тихо перед тим, як щось остаточно вирішено.

Вона тихо пройшла на кухню, налила собі води, хоч пити не хотілося. Руки досі трусилися. У голові крутилася одна думка: тепер уже нема шляху назад, який би не проходив через біль Маші.

Телефон у кишені завібрував. Міша. «Спокійної ночі. Думаю про тебе».

Вона довго дивилася на екран, не відповідаючи. Написати зараз хоч щось здавалося зрадою - не Юрію, не навіть Маші, а якомусь відчуттю пристойності, яке в неї ще залишалось.

Врешті вона написала одне слово: «Взаємно».

І вимкнула екран, перш ніж встигла написати більше.

Вона повернулася в коридор. Двері Машиної кімнати були досі зачинені, смужка світла під ними - досі горіла. Олена підняла руку, щоб постукати, і опустила її знову. Потім усе-таки постукала - тихо, майже беззвучно.

- Маш...

Тиша.

- Я не хочу зараз говорити, мамо, - голос Маші був надто рівний для дівчини, яка щойно дізналася таке. - Іди спати.

Олена стояла ще секунду, притулившись чолом до холодного дерева дверей, потім пішла до своєї кімнати. Білий ведмедик усе ще сидів на стільці в кутку, дивлячись на неї своїми скляними очима, і вперше за весь цей час їй захотілося його прибрати - сховати, як і куртку, як усе інше, що вона намагалася приховати і що зрештою вилазило назовні само.

Вона лягла, не роздягаючись, і довго дивилася в стелю, чекаючи на сон, який не приходив.

Пройшов день. Маша ходила на пари як завжди - Олена бачила з вікна кухні вранці, як вона виходить із дому в звичний час, з тим самим рюкзаком, з навушниками в вухах. Ніби нічого не сталося. Але ввечері, повернувшись, вона мовчки минала кухню, зачинялася в своїй кімнаті, і тиша в квартирі ставала густою, майже фізичною.

Олена так само йшла щоранку на роботу - виснажена, невиспана, з завченою посмішкою для колег, ніби внутрішній розпад можна було лишити вдома разом із немитим посудом.

Вона попередила Мішу щоб не приїджав на роботу бо вона у відрядженні на пару днів. Міша писав кілька разів за день - звичайні, теплі повідомлення, - але Олена відповідала коротко, з запізненням, боячись навіть тримати телефон.

Надвечір другого дня, коли Олена мила посуд, спиною відчула, що Маша стоїть у дверях кухні - вже переодягнена, з невеликою сумкою через плече.

- Можна поговорити, - сказала вона. Не питання. Констатація.

Олена витерла руки рушником і сіла за стіл. Маша сіла навпроти, не одразу, ніби ще вагалася, чи варто.

- Я не хочу кричати, - сказала Маша тихо. - Я вже накричалась подумки стільки разів, що більше нема сил. Я хочу знати одне.

Вона подивилася матері прямо в очі, і в цьому погляді була дорослість, якої Олена в ній раніше не бачила.

- Ти його любиш? Чи просто... не змогла встояти?

Питання повисло в повітрі. Олена відкрила рот, щоб відповісти щось заспокійливе, звичне, - і зрозуміла, що не може. Не цій Маші. Не зараз.

- Я не знаю, - сказала вона нарешті, і це була найчесніша відповідь, яку вона давала будь-кому за останні місяці. - Я думала, що знаю. А тепер... не знаю нічого.

Маша кивнула повільно, ніби ця відповідь, попри всю свою невизначеність, чомусь була прийнятнішою за впевнене «так» чи «ні».

- Знаєш, що найбільше боляче? - сказала вона. - Не те, що він тебе хотів. А те, скільки разів ти дивилась мені в очі й мовчала.

Олена не знайшла що відповісти. Маша поправила сумку на плечі.

- Я поживу кілька днів у Даші, - сказала вона без жодного тремтіння в голосі. - Звідти теж зручно їздити в універ, пари в мене й так по той бік міста. Я не тікаю з життя, мамо. Мені просто треба не бачити тебе якийсь час.

- Маш...

- Я буду ходити на пари. Все буде як завжди, - вона нарешті подивилась матері в очі, і в цьому погляді була не злість, а якась втомлена дорослість. - Просто вдома мене не буде.

Вона пішла до дверей, зупинилась на секунду, ніби хотіла ще щось сказати - і не сказала. Двері зачинились тихо, без грюкоту, і від цього чомусь стало ще важче.

Олена залишилась сидіти на кухні сама, дивлячись на недомитий посуд, і вперше за весь цей час дозволила собі заплакати по-справжньому - не крадькома, не в подушку, а відкрито, за столом, у порожній квартирі, яка щовечора тепер буде порожньою по-новому.

Третього ранку вона прокинулась у тій самій тиші, до якої вже майже звикла. Дорогою до офісу двічі перевірила телефон - жодного повідомлення, ні від Маші, ні від когось іншого, - і від цієї порожнечі стало ще тривожніше, ніж якби хтось написав щось неприємне. Вона сховала телефон у сумку й змусила себе думати про звіти, які чекали на роботі.

День почався буденно, аж дратівливо буденно - звіти, дзвінки, хтось із бухгалтерії плутав рахунки, і Олена була рада цій метушні, бо вона хоч якось заповнювала голову, не даючи думати про порожню кімнату вдома.