Глава 36

Ближче до вечора, коли Олена вже майже зібралася додому, телефон завібрував - повідомлення від Юрія.

«Знаю, ти хвора і втомлена. Не турбуйся про вихідні й виставку - підеш, коли захочеш, чи не підеш взагалі. Головне видужуй. Залишив тобі дещо на порозі під дверима, не переживай через привід - просто так».

Олена здивовано відклала телефон. Це було геть не схоже на Юрія - той Юрій, який завжди рахував квитки й дні наперед. Вона переглянула повідомлення ще раз, шукаючи підступу чи натяку - і не знайшла нічого, крім несподіваної, майже незграбної турботи.

Того вечора, забігши додому переодягнутися перед побаченням з Мішею, вона знайшла на порозі пакет - теплий шарф і її улюблений чай, той самий, що закінчився ще минулого тижня і про який вона навіть не згадувала вголос.

Вона стояла кілька секунд, тримаючи пакет, і вперше за довгий час відчула не роздратування, а щось схоже на сором.

Вдома вона переодяглася тричі. Зупинилась зрештою на простій світлій сукні - не святковій, не спокусливій, просто такій, у якій, як їй здавалося, легше дихати. Маша, побачивши це з порогу своєї кімнати, підняла брову.

- Кудись зібралась?

- На вечірню прогулянку, - відповіла Олена, намагаючись, щоб голос звучав буденно. - Повітрям подихати.

- В такій сукні? - Маша посміхнулась, але не стала розпитувати далі. Останнім часом вона взагалі стала менш цікавою до материних справ - надто заклопотана власними думками про Максима.

О восьмій рівно під вікнами тихо просигналив клаксон. Олена востаннє глянула на себе в дзеркало - і побачила там жінку, яка водночас боялася і не могла дочекатися.

Місто в машині Міші виглядало інакше - м'якше, ніби вечірнє світло стирало гострі кути буднів. Він мовчав більшість дороги, лише зрідка позираючи на неї, і в цій мовчанці було щось нове - не звична легкість жартів, а якась обережна, майже урочиста зосередженість.

Вони виїхали за місто, на пагорб, звідки відкривався вид на річку внизу. Небо вже почало наливатися помаранчевим, і Міша заглушив двигун, не кажучи ні слова.

Кілька хвилин вони просто сиділи, дивлячись, як сонце повільно сповзає до обрію.

- Знаєш, - заговорив нарешті Міша, не відводячи погляду від неба, - я довго думав, що скажу тобі сьогодні. Придумав щось розумне, красиве. А зараз сиджу - і всі слова кудись поділися.

Олена повернула голову до нього.

- То скажи без слів, - тихо відповіла вона, і сама здивувалась власній сміливості.

Він подивився на неї довго, ніби перевіряючи, чи не жартує вона. Потім обережно, повільно простягнув руку і торкнувся її щоки - не пристрасно, як вранці під липою, а майже боязко, ніби боявся, що вона от-от зникне.

- Я більше не хочу цього ховати, - сказав він. - Ні від Маші, ні від твого Юрія, ні від когось іншого. Мені набридло красти хвилини.

Щось у грудях Олени стислося. Вона знала, що він має рацію - і водночас знала, скільки болю принесе ця чесність. Не тільки Маші. Собі самій.

- Міша, - почала вона, і голос затремтів, - якщо ми це зробимо відкрито... Маша може мене не пробачити ніколи. Ти розумієш це?

- Розумію, - він не відвів очей. - І все одно хочу спробувати. Тому що ховатися далі означає жити наполовину. А я більше так не хочу. Ні з тобою, ні без тебе.

Сонце тим часом торкнулося обрію, забарвлюючи воду в річці у кольори міді й вогню. Олена дивилась на це видовище, але думала зовсім про інше - про Машу, яка сьогодні вранці ще посміхалась їй з порогу кімнати, не підозрюючи нічого.

- Дай мені трохи часу, - сказала вона нарешті. - Не для того, щоб зникнути. А щоб знайти слова, які не зруйнують усе одразу.

Міша кивнув, хоча в очах промайнуло щось схоже на розчарування.

- Скільки часу?

- Не знаю, - чесно відповіла вона. - Але обіцяю, це буде скоро.

Він більше нічого не сказав, лише притягнув її ближче й поклав голову їй на плече, дивлячись, як сонце остаточно зникає за обрієм. Олена сиділа нерухомо, відчуваючи вагу цієї миті - і вагу того, що чекає попереду.

Вони сиділи так довго - Мішина голова на її плечі, її рука несвідомо лежала на його волоссі, злегка перебираючи пасма. Річка внизу поступово втрачала колір, з мідно-золотої ставала сірою, а тоді й зовсім чорною, і тільки де-не-де на воді мерехтіли останні відблиски вечірнього неба.

Олена відчувала його дихання - рівне, тепле, крізь тонку тканину сукні на плечі. Кожен рух здавався тягучим, ніби час навмисне сповільнився, шкодуючи забирати цю мить.

- Про що ти зараз думаєш? - тихо спитав Міша, не піднімаючи голови.

- Про те, як тут тихо, - відповіла вона, хоча це була лише половина правди. Насправді вона думала про те, як давно вже не відчувала себе настільки присутньою в моменті - не в звітах, не в списку справ, а просто тут, на цьому пагорбі, з людиною, чиє дихання вона зараз чула ближче, ніж власні думки.

Міша нарешті підняв голову й подивився на неї - не з тим звичним лукавим вогником, а якось по-новому серйозно, ніби намагався запам'ятати кожну рису її обличчя в цьому вечірньому світлі.