Глава 35

У неділю ввечері Олена ще раз зазирнула в шафу - пакет із курткою лежав на своєму місці, за зимовими чоботима, надійно схований від зайвих очей. А білий ведмідь у кутку її кімнати тепер виглядав як мовчазний нагадувач про те, що розслаблятися зарано.

Понеділок зустрів звичним міським ранком: ранковий поспіх, гул машин за вікном, швидка кава на кухні й необхідність знову надягати маску людини, у якої все під контролем.

На роботі ранок тягнувся болісно повільно. Олена ловила себе на тому, що раз у раз поглядає на годинник у правому кутку монітора. Вона намагалася переконати себе, що це звичайний робочий тиждень, але десь на задньому плані свідомості жила лише одна думка: сьогодні понеділок.

Близько одинадцятої телефон у сумочці коротко завібрував.

Олена витягла його, намагаючись не робити різких рухів, щоб колеги нічого не помітили.

«Я внизу. З кавою» - написав Міша.

Серце зробило дурний, знайомий уже поштовх. Вона підійшла до вікна кабінету й розсунула жалюзі. Його машина стояла трохи далі від офісу, під розлогою липою, якраз у тіні. Сам Міша спирався спиною на капот, тримаючи в руках два паперові стаканчики, і здавалося, ніби він просто чекає на когось випадкового.

Олена глибоко вдихнула, відійшла від вікна і закрила робочі файли, заблокувала комп'ютер. Руки чомусь трохи тремтіли.

Вона вийшла на вулицю за кілька хвилин, намагаючись крокувати спокійно, але коли підійшла ближче до машини, Міша одразу відштовхнувся від капота, і вся її вибудувана броня знову почала тріщати по швах.

- Швидко ти, - усміхнувся він, протягуючи їй один зі стаканчиків із гарячою кавою, від якої ледь помітно підіймався тонкий пахучий димок. - Я думав, доведеться ще почекати, поки ти розберешся зі своїми звітами.

- Якраз вирвалась на хвильку, - збрехала Олена, роблячи маленький ковток. Кава була гарячою, міцною, саме такою, як треба. - Привіт.

- Привіт, - Міша обперся плечем об дверцята машини, дивлячись на неї з такою легкою, лукавою усмішкою, від якої на дугу відразу стало тепліше. - Ну що, як дісталася вчора? Чи після наших танців ноги досі гудуть?

Олена ледь помітно усміхнулася, згадуючи вчорашній вечір.

- Трохи болять, якщо чесно, - зізналась вона, переводячи подих. - Але воно того варте.

- Ще б пак, - у його очах проскочила знайома іскорка. - Хоча я б іще потанцював. І з задоволенням повторив би сьогодні.

Він зробив чимдуж непомітний крок ближче - ніби просто міняючи позу біля машини, - і коли підносив свій стаканчик до губ, його рука зовсім випадково, так легко й природно, провела тильним боком долоні по її пальцях, що тримали паперовий стакан.

Це був короткий, майже невагомий дотик, від якого у Олени по спині пробіг легкий мороз, а серця зробило дурний переверт. Вона навіть не відсмикнула руку, лише затамувала подих, роблячи вид, що дивиться кудись на дорогу, хоча всі її думки в цю секунду збилися в єдину точку - туди, де їхні шкіри на мілісекунду торкнулися одна одної.

- Добре-добре, не буду випробовувати твою залізну дисципліну, - здався він із лукавою посмішкою, але замість того, щоб відійти, раптом зробив різкий і впевнений крок уперед.

Він схилився до неї, так близько, що гарячий подих торкнувся шкіри на шиї, і тихо прошепотів просто на вухо:

- Що будемо робити?

І в цю ж секунду його щока - гаряча, вигоріла на сонці - зовсім «невипадково» щільно притиснулася до її щоки. Він не відсторонився. Затримався так, завмерши на кілька довгих секунд, дозволяючи їй відчути запах його парфумів, тепло його тіла і те, як шалено б'ється серце десь зовсім поруч.

Олена різко повернула обличчя, намагаючись чи то відсахнутися, чи то заперечити, але вийшло так, що вони опинилися небезпечно, неможливо близько - їхні губи розділяли якісь лічені сантиметри.

Вона підняла очі. І в цей момент повітря між ними ніби зникло.

Боже, що це був за погляд. У його очах палав не просто вогонь - там вирувало справжнє огнище, дике, неконтрольоване, повне такого жагучого і відвертого голоду, від якого в Олени всередині все обірвалося й полетіло в тартараки. У тому погляді концентрувалося все те, про що вони мовчали, усе, що ховали за жартами, буденними фразами й пакетами в шафі. Вони дивилися одне одному в вічі кілька секунд, які розтяглися на вічність, і в цьому крихітному просторі між ними бурлило стільки нестримної пристрасті, від якої реально перехоплювало дух, пекло в грудях і земля тікала з-під ніг.

Вона забула, як дихати. Забула про офіс за спиною, про проїжджу частину, про будь-яку розсудливість.

Міша лише на міліметр подався вперед, і здавалося, ще секунда - і весь їхній захисний мур розсиплеться на порох.

Світ навколо стиснувся до розмірів цього п’ятачка під липою. Олена бачила, як у його зіницях відбивається небо, і в цій глибині пульсувало щось таке справжнє, що їй стало страшно від власної беззахисності.

Міша не відводив погляду, ніби намагався випалити в ній свою присутність. Його дихання було уривчастим, гарячим, і він нарешті трохи відсторонився - лише настільки, щоб їхні очі не були зчеплені так нестерпно міцно, але достатньо, щоб Олена відчула гостру, фізичну нестачу його тепла.