Глава 34

Олена піднялась додому. Маші ще не було - квартира зустріла її тишею, тільки кіт вискочив назустріч у передпокій, треться об ноги, вимагаючи уваги.

Вона постояла хвилину в коридорі, тримаючи куртку в руках, а тоді, ніби опам'ятавшись, швидко пройшла на кухню й дістала з шафки поліетиленовий пакет. Куртку склала акуратно, рукав до рукава, і засунула в пакет, а тоді поставила його в найдальший кут коридорної шафи, за зимові чоботи, які влітку ніхто не чіпав.

«У понеділок віддам, коли з кавою прийде», - подумала вона, зачиняючи дверцята шафи, і сама здивувалась, наскільки буденно, майже по-змовницьки прозвучала ця думка в її ж голові - ніби вона не куртку ховала, а щось набагато важливіше.

Вона ще раз озирнулась на шафу, перевіряючи, чи не видно нічого зайвого, і тільки тоді пішла перевзуватись.

Телефон завібрував у кишені, коли вона вже стояла на кухні, наливаючи собі воду.

«Доїхав. Дякую за вечір» - написав Міша.

Олена дивилась на екран довше, ніж потрібно було для такого простого повідомлення, підбираючи відповідь.

«Це я маю дякувати» - написала вона нарешті, і, повагавшись, додала: - «За куртку теж. Віддам ... в понеділок».

Відповідь прийшла майже миттєво, ніби він чекав з телефоном у руці.

«Не поспішай. Мені подобається знати, що вона в тебе».

Олена відклала телефон, притулилась спиною до холодильника і закрила очі на мить, дозволяючи собі просто відчути тишу квартири й це дивне тепло всередині, з яким не знала, що робити.

Клацнула хвіртка знадвору - Маша поверталась.

Олена швидко відставила склянку, ввімкнула чайник, ніби щойно збиралась заварити чай, і саме в цю мить, буденну й наче нічого не значущу, у двері зайшла дочка.

Маша увірвалась у кухню з тим особливим блиском в очах, який Олена вже почала впізнавати останніми днями - не той, що був через Мішу, а якийсь новий, легший.

- Мам, ти ще не спиш? - вона скинула кросівки прямо в коридорі, не роззуваючись як слід, і плюхнулась на стілець навпроти. - А я думала, ти вже давно...

- Чайник поставила, - Олена кивнула на плиту, намагаючись, щоб голос звучав рівно. - Як погуляли?

- Добре, - Маша спробувала сказати це буденно, але усмішка сама розповзалась по обличчю. - Максим... він насправді дуже класний, мам. Не такий, як я думала спочатку. Тихий, але не нудний тихий, а такий... надійний, чи що.

Олена відчула укол - не ревнощів, а чогось схожого на провину, коли слухала, як дочка описує чужого хлопця тими самими словами, якими сама подумки описувала б Мішу, якби могла бути чесною бодай сама з собою.

- Це добре, доню, - сказала вона обережно. - Значить, не даремно тоді квіти дарував.

- Не даремно, - Маша заплющила очі, ніби смакуючи спогад про вечір. - Він мене додому проводжав, і знаєш, що я подумала? Що після Міші мені взагалі не хотілось нікого. А з Максимом якось... легко. Без драми.

Чайник закипів, клацнувши вимикачем, і Олена скористалась паузою, щоб відвернутись до плити - не тому, що чай справді був потрібен, а тому, що не була впевнена, яке в неї зараз обличчя.

- А з Мішею ви точно нормально розійшлись? - спитала вона, наливаючи окріп у дві чашки. - Не сумуєш?

- Та ні, - Маша знизала плечима з тією легкістю, яка буває тільки в двадцятирічних. - Чесно, я вже давно відчувала, що між нами якось... вигоряло. Без образ ні з того, ні з другого боку. Він тепер узагалі якийсь дивний останнім часом, задумливий. Мабуть, теж когось знайшов, чи що.

Олена завмерла на секунду з чайником у руці, але швидко опанувала себе і поставила чашку перед дочкою.

- Може, і знайшов, - сказала вона тихо, сідаючи навпроти. - Пий чай, поки гарячий.

Маша, не помічаючи нічого дивного в маминому голосі, вже перескочила на іншу тему - розповідала про якийсь фільм, який вони з Максимом обговорювали дорогою додому, а Олена слухала краєм вуха, дивлячись на дочку і думаючи про пакет, захований за зимовими чоботями в шафі, і про те, скільки ще таких вечорів вона зможе прожити з цією маленькою, солодкою брехнею замовчування.

Недільний ранок почався так само, як і суботній - дзвінком у двері, який висмикнув Олену зі сну ще до дев'ятої.

- Мамо, служба доставки! - Маша вже бігла коридором у самій піжамі, боса, з розтріпаним після сну волоссям.

Олена почула здалеку якусь метушню, шурхіт, а тоді захоплений вигук дочки. За хвилину Маша з'явилась на порозі спальні, ледь протискаючись у двері - у руках вона тримала величезного плюшевого ведмедя, шоколадно-коричневого, з рожевою стрічкою на шиї, зав'язаною акуратним бантом.

- Дивись! - Маша поставила ведмедя просто на ліжко, засапавшись від того, що тягла його через увесь коридор. - Максим прислав. Уявляєш, він навіть картку доклав - написав, що вчора йому дуже сподобалось зі мною спілкуватись.

Олена сіла на ліжку, дивлячись на іграшку, і раптом упіймала себе на дивному відчутті - цей ведмідь, такого ж розміру, нагадав їй інший, білий, з блакитною стрічкою, який досі сидів у кутку Машиної кімнати, притулений до подушок.