Глава 33

Олена з полегшенням видихнула і ледь помітно кивнула, відчуваючи величезну повагу до Мішиного вчинку. У наш час зберегти обличчя, не влаштовувати сцен і розійтися по-людському - це дорогого варте. 

- Ну і добре, доню, - м'яко сказала Олена, підходячи до Маші й обіймаючи її за плечі. - Головне, що всі на своєму місці, ніхто нікого не тримає ображеним, і кожен іде далі своєю дорогою. 

Маша тепло притулилася до мами, а в її очах знову заіскрився той самий веселий і трохи знáдливий вогник.

- До речі, - Маша раптом випросталася, дивлячись на маму зі змовницьким виразом, - Макс щойно написав. Кличе прогулятися ввечері набережною, поки тепло.

- І що ти йому відповіла? - примружилась Олена, вже наперед знаючи відповідь.

- Ще нічого, - засміялася Маша, витягуючи телефон і швидко набираючи щось великими пальцями. - Але, здається, зараз відповім.

Вона зникла у своїй кімнаті, переодягатися, перебирати сережки, стояти перед дзеркалом довше звичайного,  а Олена ще трохи постояла на кухні сама, дослухаючись до звуків доньчиних приготувань і відчуваючи те особливе, тихе задоволення, яке буває тільки тоді, коли бачиш, що в дитини все складається добре.

За годину Маша вже стояла в передпокої  в легкій сукні кольору м'яти, з розпущеним волоссям і ледь відчутним ароматом нових парфумів і, чмокнувши матір у щоку, майже випурхнула за двері, кинувши на прощання лише швидке «не чекай, я не знаю, коли повернусь!»

Двері зачинилися, і квартира одразу стала тихішою - тією особливою вечірньою тишею, яка буває тільки тоді, коли залишаєшся вдома одна. Олена прибрала на кухні останній посуд, увімкнула тихо радіо десь на фоні і вмостилася в кріслі, підібгавши під себе ноги, дозволяючи собі нарешті нічого не робити й ні про що не думати.

Не встигла вона як слід розслабитися, як телефон на журнальному столику ожив - коротким, знайомим вібро-сигналом.

Юрій: «Добрий вечір. Як ти? Думав про тебе сьогодні весь день»

Олена всміхнулася - тепло, по-справжньому - і вже потягнулася набрати відповідь, коли екран блимнув удруге, майже накладаючись на перше повідомлення.

Міша: «знаю, що ти зараз одна. можна приїхати поговорити?»

Вона завмерла з пальцем над екраном, дивлячись, як обидва повідомлення мирно висять одне під одним, ніби й не було між ними жодного зв'язку, жодної спільної історії, жодного дня в полі за містом, про який вона намагалася не думати.

Секунду вона вагалась, кому відповісти першим. А тоді, злегка усміхнувшись сама до себе - тій усмішці, в якій було й трохи втоми, і трохи іронії над власним життям, - відклала телефон убік, підвелась і підійшла до вікна, дивлячись, як надворі поступово згасає день.

Олена ще хвилину постояла біля вікна, дивлячись на порожній двір, а тоді повернулася, взяла телефон і, не даючи собі часу передумати, набрала відповідь Юрію.

«Добрий вечір. Все добре, лікуюсь. Приємно, що думав)»

Коротко. Тепло, але без запрошення. Вона й сама не до кінця розуміла, чому саме йому написала першою - може, тому що це було безпечніше, а може, тому що Мішине повідомлення досі лежало нижче, некрасиво голе у своїй прямоті, і відповідати на нього одразу означало би визнати, що воно її схвилювало більше, ніж мало б.

Юрій відповів майже миттєво.

Юрій: «Може, привезти чогось смачного, посидимо тихо?»

«Не треба, я вже майже лягаю. Давай завтра?»

Вона написала це швидше, ніж встигла подумати - і сама здивувалася, наскільки легко в неї вийшло відмовити. Юрій, здається, теж не образився:

Юрій: «Добре. Виспись. Завтра подзвоню.»

Коротко, спокійно, без жодного натяку на образу чи наполегливість - і саме в цій легкості Олена відчула щось схоже на полегшення. З ним завжди було передбачувано. Ніколи не тисне, ніколи не влаштовує сцен. Просто іноді, десь на денці цієї передбачуваності, їй бракувало бодай трохи нерозважливості.

Вона відклала телефон на диван і пішла на кухню - налити собі води, дати собі хвилину, - коли в кишені халата знову завібрував телефон. Вона навіть не глянула на екран, знала, чиє це повідомлення.

Міша: «ти не відповіла»

Олена стояла посеред кухні зі склянкою в руці, дивлячись на ці три слова так довго, що вода в склянці встигла заспокоїтися. Він не питав удруге «можна приїхати» - ніби вже й так знав відповідь, ніби чекав тільки одного зі знаків: «так».

Вона поставила склянку на стіл, притулилася спиною до холодильника і, заплющивши на секунду очі, набрала:

«Може не сьогодні, вже пізно.»

Відповідь прийшла майже миттєво - швидше, ніж вона встигла покласти телефон на стіл.

Міша: «вдягайся простіше, і виходь. я вже чекаю коло під'їзду. просто поговорити.»

Олена завмерла зі склянкою в руці. «Вже чекаю» - не «можна приїду», не «я їду» - він уже був тут, унизу, під її вікнами, поки вона щойно писала йому «пізно». Вона підійшла до вікна на кухні і, трохи відсунувши штору, глянула вниз у двір.

Машина стояла там, де й завжди - під старим каштаном навпроти дитячого майданчика, фари вимкнені, але вона впізнала б цей силует навіть у темряві. Він не вийшов, не писав більше нічого - просто чекав, з тим спокійним, майже нахабним терпінням, яке в ньому завжди її і дратувало, і чомусь підкорювало водночас.