Глава 30

Вдома Олена ще довго стояла у ванній, вмиваючи обличчя холодною водою, доки почервоніння біля очей хоч трохи не спало. Коли вийшла на кухню, Маша вже сиділа за столом із телефоном у руках, весела, якась особливо пожвавлена.

- Мам, привіт, - кинула вона, не відриваючи очей від екрана. - Уявляєш, Міша машину нову купив.

Олена завмерла на секунду біля холодильника, вдаючи, ніби шукає щось усередині.

- Яку машину? - голос прозвучав рівніше, ніж вона очікувала.

- Та не знаю, якусь чорну, показував фотки, каже, давно хотів. - Маша нарешті підвела погляд, усміхаючись своїм думкам. - Слухай, я сьогодні до нього поїду. П'ятниця ж, конспектів писати не треба, реферат я ще в четвер здала - можна хоч видихнути нарешті.

Олена закрила холодильник, так і не взявши нічого, і сперлась спиною на стільницю, намагаючись, щоб руки не тремтіли помітно.

- До нього... на весь вечір? - запитала вона обережно.

- Ну а що такого? - Маша знизала плечима, вже підводячись і збираючи волосся у хвіст. - Ми ж тепер начебто нормально все, поговорили. Хочу побути з ним просто, без сварок цих усіх.

Олена дивилась на доньку - таку легку, безтурботну, зовсім не здогадуючись, скільки всього ховається за цією «нормальністю» - і відчула, як усередині щось стискається холодною хвилею.

- А ти... не поспішаєш? - вирвалось у неї раптом, і сама одразу пошкодувала про тон, яким це прозвучало.

Маша здивовано глянула на матір.

- Ти чого? - вона нахилила голову. - Ми ж помирились. Я думала, ти зрадієш.

- Радію, - швидко сказала Олена, змушуючи себе усміхнутись. - Просто... втомлена сьогодні. Довгий день.

Маша ще секунду вдивлялась у її обличчя, ніби щось відчуваючи, але потім, здається, списала все на втому й знизала плечима.

- Ну добре. Я тоді десь через годину поїду, - вона рушила до своєї кімнати перевдягатись, а Олена лишилась стояти на кухні сама, з думкою, від якої нікуди було подітись: сьогодні, в ту саму машину, яку щойно купив Міша, сяде її донька - того ж вечора, коли він тримав руку самої Олени і цілував її коліно на порожній дорозі за містом.

Вечерю Олена приготувала майже механічно - макарони по-флотськи, як завжди по п'ятницях, коли не було сил вигадувати щось складніше. Руки робили все самі, а думки крутились десь зовсім в іншому місці. Маша поїла нашвидкуруч, поцілувала матір у щоку й побігла, кинувши на ходу щось про «не чекай, я пізно» - і двері грюкнули, лишивши квартиру порожньою й дзвінко тихою.

Олена постояла посеред кухні, дивлячись на немиту сковорідку, а тоді, так і не прибравши, пішла до спальні. Лягла поверх покривала, не роздягаючись, увімкнула Scorpions - той самий альбом, який слухала ще студенткою, коли було важко, - і, щойно полилась перша пісня, розревілась так, як не плакала вже давно: без стриму, у подушку, здригаючись усім тілом.

Десь за кілька хвилин у двері спальні прослизнула кицька - відчула, певно, що господині зле, - застрибнула на ліжко й почала лащитись, тручись мордочкою об мокру від сліз руку, муркочучи так голосно, ніби намагалась заглушити ту музику й той плач одночасно. Олена машинально погладила її, і від цього простого тепла стало трохи легше.

Тут задзвонив телефон. На екрані - Юрій.

Не хотілось брати. Зовсім. Але ж він тут ні до чого, подумала вона, витираючи обличчя рукавом і намагаючись хоч трохи вирівняти голос.

- Алло, - сказала вона, і навіть це одне слово прозвучало хрипко, зраджуючи все.

- Привіт, - голос Юрія був теплим, звичним. - Як день пройшов? Які плани на вихідні?

- Ще не знаю, - відповіла вона, і тут-таки почула паузу на іншому кінці  коротку, насторожену.

- Ти що, захворіла? - запитав він. - В тебе такий голос...

Олена закусила губу, і на мить у грудях майнуло майже полегшення. Ура, майнула думка - можна ж так і відмазатись від зустрічі. Чогось зовсім не хотілось нікого бачити - ні Юрія, ні взагалі когось.

- Так, мабуть кондіціонер. – сказала вона.

- Тоді лікуйсь, може щось привезти? – спитав Юрий.

- Ні, не хочу щоб ти захворів.

- Ну тоді на добраніч.

Олена відложила телефон і уснула.

Олена прокинулась різко, серед ночі, з тим неприємним відчуттям, ніби щось її розбудило, хоча в кімнаті стояла повна тиша. Годинник на тумбочці показував за кілька хвилин північ. Кицька, згорнувшись клубком, все ще спала в ногах, а Scorpions давно замовкли - телефон, певно, сам вимкнув відтворення.

Вона потягнулась до телефону, і екран засвітився кількома сповіщеннями поспіль.

Міша, 23:41: Спиш?

Міша, 23:44: Мабуть спиш

Міша, 23:52: мені важно знать, чи не образилась ти на мене?

І останнє, без підпису - фото. Олена завагалась на секунду, перш ніж відкрити його, а коли відкрила, мимоволі зітхнула: Міша сидів десь у себе вдома, на дивані, у смішній піжамі з малюнком мишенят, розстебнутій до самого пояса, з тим напівусміхненим, напівсерйозним виразом обличчя, яким він завжди дивився на неї, коли хотів щось у неї випросити.