Глава 29

Наталя більше нічого не сказала - лише знизала плечима і пішла своєю дорогою, залишивши по собі шлейф парфумів і невимовленого осуду. Олена видихнула, тільки коли за спиною клацнули двері ліфта, і поспішила до виходу.

На парковці вона одразу побачила Мішу - він стояв, спершись на машину, якої вона раніше ніколи не бачила. Nissan Almera, не новий, але доглянутий - без жодної подряпини, чистий, з акуратно вимитими дисками. Видно було, що попередній власник ставився до неї дбайливо, а тепер так само дбайливо ставився й Міша: на панелі приладів лежала м'яка ганчірочка для протирання скла, а на дзеркалі заднього виду теліпався маленький компас-брелок.

- Ти на новій? - здивовано запитала вона, спиняючись за крок від нього. - А де стара?

- Продав, - Міша легко поплескав долонею по капоту. - Ця, звісно, теж не преміум-клас, але в гарному стані взяв, майже як нова їздить. Ну що, покатаємось?

Він відчинив їй двері з тим награним лицарським жестом, який завжди викликав у неї внутрішню усмішку, і Олена, трохи повагавшись, все ж сіла в машину, відчуваючи запах нового освіжувача повітря й ледь помітний аромат шкірозамінника сидінь.

Кілька хвилин вони їхали мовчки містом, вікна були відчинені, і травневий вітер грав її волоссям. Олена крадькома дивилася на його руки на кермі - впевнені, спокійні - і намагалася не думати про те, як сильно їй хочеться, щоб одна з них зараз лягла на її коліно.

- Слухай, - раптом озвався Міша, не відводячи очей від дороги, - у мене новини. Знайшов іншу роботу. Краще платять, і перспектив більше.

- Це чудово, - щиро зраділа Олена, повертаючись до нього. - Я рада за тебе.

- Тільки є нюанс, - він трохи скривився, наче сама фраза давалася йому важко. - Робота роз'їзна. Буду часто в відрядженнях, тиждень тут, тиждень десь по областях, а то і далі. Перший виїзд, мабуть, уже наступного тижня.

Олена відчула, як щось усередині неї тихо обірвалося й покотилося вниз, наче камінець у порожній колодязь. Тиждень. Потім, напевно, ще один. І ще. Вона уявила собі ці порожні одинадцяті години дня без стуку в двері кабінету, без запаху кави, який він приносив, без цього безглуздого, солодкого очікування - і сама здивувалася, наскільки гострим виявився цей укол.

- Це... добре для тебе, - вимовила вона рівно, дивлячись у вікно на будинки, що пропливали повз. - Гроші важливі.

Вона піднесла стаканчик до губ і зробила ковток, намагаючись, щоб рука не тремтіла, а обличчя залишалося таким же спокійним, як і мить тому.

Міша на секунду зиркнув на неї - швидко, уважно, тим поглядом, яким читав її набагато краще, ніж їй хотілося б, - а потім плавно перевів машину до узбіччя і зупинився, хоч дорога попереду й була вільна.

- Ти чого замовкла? - тихо запитав він, повертаючись до неї всім тілом.

- Я не замовкла, я п'ю каву, - Олена спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла якоюсь надто акуратною, надто відрепетируваною.

- Олено, - він простягнув руку і обережно, майже невагомо, накрив нею її долоню, що лежала на коліні. Тепло його пальців миттю прошило її наскрізь, і вона мимоволі затамувала подих. - Ти засмутилась. Через відрядження?

- З чого ти взяв, - вона намагалася вивільнити руку, але не дуже наполегливо, і він це відчув - лише міцніше, ніжніше стиснув пальці.

- З того, що я вже вивчив кожен твій вираз обличчя, - сказав він тихо, і в голосі його прозвучала така щирість, що в неї защеміло в грудях. - І цей - коли ти намагаєшся здаватися байдужою, а насправді тобі боляче - я його теж знаю. Скажи чесно.

Олена мовчала, дивлячись на його руку на своїй - молоду, теплу, з ледь помітним слідом мозолі на вказівному пальці. Донька. Формально він досі був хлопцем її доньки, і кожна секунда цього дотику була крадіжкою, за яку рано чи пізно доведеться платити.

- Мені просто... - вона нарешті підняла очі, і в них блиснуло щось надто чесне, щоб приховати. - Мені просто не подобається думка, що тебе тиждень не буде поруч. Ось і все.

Міша різко випростався, і на його обличчі промайнула суміш образи й затятості.

- Поруч з тобою? - перепитав він, і голос його зазвучав жорсткіше, ніж зазвичай. - Я можу відмовитись. Я ще не дав згоди на ту роботу, чуєш? Один дзвінок - і все, лишаюся тут.

- Ні, не смій, - Олена похитала головою, відчуваючи, як власні слова ранять її саму дужче, ніж його. - Ти молодий, тобі ще сім'ю створювати, дітей своїх мати. Нормальну дівчину, свого віку, з якою можна будувати щось на роки вперед. А не...

- Ти вирішила в маму пограти? - перебив він різко, і в очах його спалахнув вогонь, якого вона раніше не бачила - не образи навіть, а якогось відчайдушного болю. - Олено, я тебе хочу. Розумієш? Не якусь абстрактну «дівчину свого віку». Тебе.

- Ми не можемо, - вона відвернулася до вікна, бо дивитися на нього зараз було нестерпно. - Ми надто різні. Один раз станеться - а потім усі будемо жалкувати. Ти, я, Маша...

- Чого? - його голос зірвався, майже прошепотів. - Чого ти боїшся насправді?

- Не знаю, - Олена відчула, як тремтить власний голос, як десь у грудях усе стискається в тугий, болючий вузол. - Я вже зовсім нічого не знаю, Міша. Відвези мене на роботу.