Глава 28

- Ну... скажімо так, усе зовсім не так, як ти собі надумати встигла, маму, - спокійно, навіть дещо загадково почала Маша, роблячи кілька ковтків прохолодної води.

Вона опустила пляшку на стіл і сіла на стілець, злегка схиливши голову. Олена мовчки стояла в дверях, відчуваючи, як усередині знову збирається напруга - матір усередині неї вимагала чіткості й негайних пояснень, тоді як доросла жінка намагалася тримати себе в руках.

- Я приїхала до нього без жодних ілюзій, - продовжила Маша, дивлячись кудись у вікно, за яким уже темно виблискували нічні вогні вулиці. - Була готова до всього: до скандалів, до того, що він знову мовчатиме або виставить мене за двері. А він... просто сидів на кухні. Сам. Без світла, з чашкою остиглої кави. І вперше за весь час він не намагався виправдовуватися чи робити вигляд, що все гаразд.

Маша замовкла на секунду, збираючись із думками, а потім легко зітхнула:

- Ми проговорили. Про все. Виявилося, що він теж був на межі зриву через ту роботу і власні загончики, просто зривав усе на мені. Не те щоб це виправдовувало його вчорашню поведінку, але... принаймні ми почули одне одного. Потім я приготувала вечерю і прийшли друзі. Вони знімають квартиру разом.

Олена повільно підійшла ближче і сіла навпроти доньки. На її обличчі застигла суміш полегшення і все ще глибокого материнського занепокоєння.

- Тобто... ви помирилися? - обережно запитала вона, дивлячись доньці в очі.

- Ми не те щоб «помирилися» в класичному розумінні цього слова, - чесно відповіла Маша, і в її погляді промайнула доросла, зріла рішучість, якої Олена раніше в ній не помічала. - Ми просто вирішили дати одне одному простір і перестати грати в ці ігри. Подивимося, що буде далі. Але сьогодні мені вперше за довгий час спокійно.

Олена мовчала. Вона дивилася на Машу і раптом чітко зрозуміла: донька вже не маленька дівчинка, яку можна врятувати від усіх життєвих бурь чи вказати їй єдино правильний шлях. Вона сама обирає свої дороги, свої помилки і своє щастя.

- Головне, щоб тобі було спокійно, сонечко, - тихо сказала Олена, простягаючи руку й обережно торкаючись доньчиної долоні. - Просто бережи себе.

Маша тепло усміхнулася в відповідь, і важкий вантаж цього надскладного дня нарешті остаточно спав з плечей.

Олена кивнула, але відчуття тривоги, хоч і притуплене, не зникло повністю. Десь на підсвідомості вона відчувала: те, що Маша називає «простором», у стосунках із Мішею часто ставало прірвою. Але сперечатися зараз було не на часі.

- Ти їла? - запитала Олена, переводячи тему на щось буденне, щоб хоч якось заземлитися.

- Ні, - Маша підвелася, виглядаючи втомленою, але врівноваженою. - Але я, мабуть, піду в душ і відразу в ліжко. День був... довгий.

Коли двері ванної зачинилися, Олена нарешті залишилася одна. Тиша квартири тепер не здавалася непривітною - вона була просто тишею. Олена пішла на кухню, щоб поставити в холодильник недопиту склянку води, і зупинилася біля вікна.

Вона згадала Мішу. Його погляд, його голос, те, як він іноді дивився на неї, коли думав, що ніхто не бачить. Вона відчула гострий укол провини: Маша щойно розповідала про їхню відверту розмову, про «простір», про спроби порозумітися, а Олена в цей час думала не про доньку, а про нього.

«Це нестерпно», - подумала вона, заплющивши очі.

Вона пішла до себе в кімнату, причинила двері й відчула, як у грудях знову наростає той знайомий, гарячий спазм, що обпалював зсередини. Їй так шалено захотілося знову відчути цей трепет, цю заборонену, гостру прив'язаність, яка витісняла з голови будь-які думки про дім, роботу й буденність.

Олена сіла на край ліжка, дістала з кишені халата телефон і з якимсь важким передчуттям відкрила галерею. Пальці самі знайшли потрібну папку. Вона почала свідомо, кадр за кадром, розглядати його фотографії, вдивляючись у кожну детальку, ніби намагалася випити його образ до дна.

Ось він у ванні - просто красивий, рельєфний і зовсім мокрий торс із краплями води, що блищали на шкірі під тусклим світлом лампи. А ось інший кадр: він лежить у ліжку, розслаблений, із трохи заспаним поглядом. Нічого вульгарного, цілком звичайне повсякденне фото, але на ньому чітко видно ногу, підтягнуте молоде тіло, усю цю недосяжну, енергійну силу, яка належала зовсім іншій реальності й іншій жінці.

Олена затримала палець на екрані, затамувавши подих. У кімнаті панувала абсолютно глуха тиша, лише десь за вікном гуркотів нескінченний нічний автомобіль, а всередині неї розливалося солодке, болісне усвідомлення того, як сильно вона втрачає контроль над власним життям.

Олена сиділа на краю ліжка в напівтемряві кімнати, дивлячись на екран смартфона, де щойно згас яскравий спалах фотографії, і в душі її бушувала справжня буря.

Вона чітко, до болю ясно зрозуміла: якщо він усе ж таки виявиться вільним, і між ними щось станеться - справжнє, глибоке і заборонене, - то потім буде нестерпно боляче усвідомлювати, що все це закінчилося. Він піде далі, у своє молоде, сповнене перспектив життя, а вона... вона, хоч і доросла, розумна жінка, змушена буде збирати себе по шматочках, бо її гормони чомусь буяють так, ніби їй знову шістнадцать. Ось у них ще навіть нічого не було - жодного дотику, жодного справжнього зізнання, - а вона вже сидить уночі й переглядає його знімки, мов підліток.