Глава 27

Вона повільно взяла телефон у руку і перевернула екраном догори.

На екрані висвітилося  ім'я Юрій, а слідом прийшло повідомлення: «Я їду з роботи, заїду до твого офісу. Купив найкращу шаурму в місті, щоб ти не голодувала. Чекаю внизу біля входу, спускайся».

Олена ледь помітно усміхнулася. Юрій гадки не мав, яку саме шаурму вона насправді любить - чи то з куркою, чи то в лаваші, чи в піті, з яким соусом і чи взагалі їсть таке зазвичай. Він просто хотів проявити турботу у свій власний спосіб: узяти те, що вважалося найсмачнішим і найпопулярнішим у місті, і привезти їй просто в розпал робочого дня, щоб вона не забувала пообідати.

Вона швидко поправила зачіску перед маленьким дзеркалом, накинула легкий плащ і вийшла з кабінету.

Спустившись униз і вийшовши з прохолоди скляного холу на сонячну вулицю, Олена одразу помітила його машину. Юрій чекав біля відчинених пасажирських дверей - у світлій сорочці, злегка засмаглим обличчям і тим самим теплим, відкритим поглядом, який завжди обіцяв спокій. У руках він тримав великий паперовий пакет, із якого йшов густий, пряний аромат м'яса та спецій.

- А от і моя працьовита красуня, - зустрів її усмішкою Юрій, обережно ставлячи пакунок на сидіння, щойно вона сіла в салон. - Ну все, забудь про звіти й цифри. Я взяв фірмову, соковиту, з подвійним м'ясом - кажуть, найкраща на весь район. Навіть якщо ти любиш якусь іншу, сьогодні спробуєш цю, бо голодувати я тобі не дозволю.

Олена взяла важкий паперовий згорток, відчуваючи крізь обгортку приємне тепло, і раптом відчула, як скажений ритм у грудях трохи вщухає.

- Дякую, - щиро сказала вона, дивлячись на нього. - Ти маєш рацію, я з самого ранку навіть не пам'ятаю, коли востаннє їла.

Вони влаштувалися в машині, просто біля узбіччя киплячого міського життя, і якийсь час їли цю шаурму, сміючись із того, як важко їсти її охайно в салоні автомобіля, не забруднивши соусом сорочку чи блузку. Юрій розповідав якісь смішні робочі історії, намагаючись її розважити, і Олена ловила себе на тому, що їй справді легко й тепло поруч із ним.

Це була правильна, спокійна і безпечна реальність. Без напруги, без небезпечних поглядів і без того дивного тривожного очікування, яке отруювало половину її дня.

Решта дня в офісі минула напрочуд спокійно і навіть плідно. Коли мозок нарешті перемкнувся з особистого хаосу на роботу, звіт піддався: Олена методично рядок за рядком перевірила цифри і врешті виявила ту прокляту різницю в шістсот сорок гривень. Дрібна, безглузда механічна помилка в проведеннях за двадцять третє число висіла в базі, мов докір, але тепер усе зійшлося тютелька в тютельку. Звіт був закритий.

Проте Міша так і не з'явився до самого вечора. Маша теж мовчала - ні дзвінків, ні нових тривожних повідомлень. Ця тиша з обох боків спочатку лякала, а потім перетворилася на тягучу, втомливу невизначеність. Напруга першої половини дня дещо розчинилася в робочій рутині, перетворившись на глуху фонову втому, яка відчувалася аж у плечах.

Коли стрілки годинника перевалили за вечірній час, Олена вимкнула комп'ютер, прибрала документи в шухляду й вирушила додому.

У квартирі панувала непривітна, порожня тиша. Олена з полегшенням скинула підбори в передпокої, пройшла на кухню, щоб просто випити склянку прохолодної води і хоч трохи перевести дух після цього довгого дня, і лише тоді кинула погляд на телефон. Там було повідомлення від Маші, яке прийшло ще годину тому: «Все добре, пообідала, поїхала до Міши».

Олена застигла зі склянкою в руці, відчуваючи, як у грудях знову повільно згортається крижаний вузол тривоги. Поїхала до нього? Після вчорашнього вечора, після того, як він посеред власної вечірки просто впав спати від роздратування чи виснаження, після всього цього мовчання... Маша знову йшла прямо у вогонь, намагаючись склеїти те, що вже давно тріщало по швах.

Олена повільно опустила склянку на стіл. Вода в ній здалася крижаною. Усе нутро протестувало проти цього простого, здавалося б, життєвого кроку доньки. Поїхала до нього? Після всього? У голові миттєво пронеслися можливі сценарії: вона приїде до його порожньої квартири, стукатиме у двері, а у відповідь - лише тиша або, ще гірше, роздратоване обличчя Міші, який зовсім не чекав на таке «рятування». Або ж вони знову почнуть з'ясовувати стосунки, заганяючи себе у глухий кут, з якого немає виходу.

Вона різко підійшла до вікна, розсунула легкі завіски й подивилася на темний двір. Ліхтарі тільки-но починали розгорятися, кидаючи довгі жовті тіні на асфальт. Руки самі потягнулися до телефону - написати Маші?

Але пальці зависли над екраном.

Ні. Якщо вона зараз втрутиться, стане ще гірше. Маша має сама розібратися у своєму житті, хоч би як боляче це було. До того ж, що вона знає про стосунки цих двох за зачиненими дверима? Можливо, вони якраз зараз сидять на кухні, дивляться один одному в очі й намагаються все виправити? Хоча внутрішній голос холодно й безжально шепотів: нічого вони не виправлять.

Олена глибоко видихнула, притулившись чолом до прохолодного скла. Тіло вимагало відпочинку - день був надто довгим, емоційно виснажливим, переповненим прихованими сенсами й недомовками. Вона вирішила не дзвонити. Принаймні поки що.

Вона повернулася в кімнату, на автоматі зняла діловий костюм, переодяглася в м'який домашній халат і вирішила зайняти себе хоч чимось - наприклад, заварити трав'яного чаю і змусити себе з'їсти хоча б шматочок легкого вечері, зробити глиняну масочку на обличчя.