Глава 26

Олена повільно видихнула, піддаючись цьому м'якому тиску. П'ять хвилин. Вона жонглювала власним життям, де кожен день був розписаний по хвилинах, де доводилося тримати обличчя і контролювати кожен крок, а зараз усе, чого їй хотілося - це зупинити час хоча б на мить.

Вона дозволила Юрію м'яко повернути її на диван. Він не намагався знову затягнути її у вир поцілунків - просто сів поруч, обережно пригорнув до себе, дозволивши покласти голову йому на плече. Вони знову дивилися у велике панорамне вікно на розсип нічних вогнів великого міста. Напруга, що тримала її в лещатах тижнями, здавалося, повільно розчинялася в цьому мовчазному теплі.

- Ти неймовірний, знаєш це? - тихо промовила Олена, заплющивши очі й відчуваючи ритмічне, спокійне биття його серця.

- Я просто радий, що ти приїхала, - відповів Юрій, зариваючись пальцями в її волосся. - І нікуди я тебе не відпущу, поки ти не пообіцяєш, що це не останній наш такий вечір.

Згодом, коли п'ятихвилинка перетворилася на добру півгодини, таксі дійсно чекало внизу. Вони спустилися разом у тиші ночного ліфта. Прохолодне повітря вулиці обпалило обличчя, змушуючи остаточно повернутися в реальність.

Юрій відкрив дверцята машини, допоміг їй сісти і нахилився до вікна:

 - На добраніч.

Олена лише кивнула у відповідь, відчуваючи, як у грудях розливається дивне, давно забуте передчуття нового ранку. Авто рушило, залишаючи Юрія біля скляного фасаду бізнес-центру, а вона всю дорогу дивилася у вікно на вогні нічних доріг, уперше за довгий час не думаючи про те, що скаже Маша і що зробить Міша.

Але реальність виявилася куди менш романтичною, ніж нічні розмови про кінематограф.

Коли таксі зупинилося біля її будинку, і Олена піднялася у свою квартиру, на неї чекав перший холодний душ. Маша ще не спала. Вона сиділа на кухні з чашкою остиглого чаю, а телефон на столі розривався від невідповідних дзвінків і повідомлень.

- Мам? Де ти була? - голос доньки звучить напружено й тривожно. - Я дзвонила тобі сто разів.

- Телефон був у сумці, не чула. Спати хочу, давай зранку поговорим.

Вона намагалась розкласти цей вечір на зрозумілі, безпечні полички - як завжди робила з усім, що вимагало рішення. «Приємно. Несподівано. Нічого страшного.» Але думки вперто зіскакували з накресленої колії й поверталися до одного - до того, як довго Юрій дивився на неї замість екрана, і як їй чомусь не хотілося, щоб це закінчувалося.

Заснути вдалося не одразу.

Прохолодне світло ранкового сонця пробивалося крізь щільні штори, розрізаючи спальню на смуги. Олена прокинулася від відчуття важкості в голові й того самого знайомого, невідворотного відчуття тривоги, яке завжди зустрічало її на початку нового дня. Мільйон завдань, розписаних у щоденнику зустрічей, дзвінки клієнтам, звітність - усе це чекало на неї в офісі. Але сьогодні до звичного робочого хаосу додавався новий, куди більш небезпечний пласт емоцій.

Вона підвелася, накинула халат і тихо зайшла на кухню. Маша вже не спала. На столі стояла та сама вчорашня чашка з остиглим чаєм, а обличчя доньки видавало повну виснаженість. Очевидно, нічний конфлікт і відсутність нормального сну залишили свій слід.

- Доброго ранку, - тихо сказала Олена, наливаючи собі води.

Маша підняла на неї втомлений погляд. У її очах читалося не просто роздратування, а справжній розпач і непорозуміння:

- Мам, нічого не розумію, вчора у Міші були друзі, все було добре, я накрила стіл, але він посидів 10 хвилин і пішов, хлопці дуже веселі, ми спілкувались, а потім я пішла шукати Мішу а він спав… Мам, спав. Хлопці відвезли мене додому, все добре, але….

Олена застигла зі склянкою води в руці, намагаючись перетравити почуте. Усе, що вона будувала у своїй голові вночі - всі ці категорії, лінії дозволеного й забороненого - в одну мить розсипалося на друзки.

Міша спав. У розпал вечора зі своїми ж друзями. Пішов від Маші.

Усі фрагменти пазла, які досі здавалися Олені проявами його маніпулятивного інтересу до неї самої, раптом склалися зовсім в іншу картину. Його зухвала поведінка в її кабінеті, його провокації, цей постійний натягнутий нерв - це не була просто гра з матір'ю своєї дівчини. Це була агонія людини, яка задихається у власних стосунках із Машею, не знаючи, як вирватися, і шукає виходу в найбрудніший, найруйнівніший спосіб. Він хотів усе спалити, щоб не довелося зізнатися чесно.

- Мам ти слухаєш мене? - голос доньки вирвав її з остовпіння. У Машиних очах стояли сльози, які вона намагалася стримати, закушуючи губу. - Я не розумію, що я зробила не так. Він змінився.

Олена відчула, як у грудях замість тривоги підіймається холодна, гостра хвиля люті - не так на Мішу, як на всю цю дволику ситуацію, у якій він закрутив їх обох. Вона поставила склянку на стіл, підійшла до доньки й обережно сіла навпроти, взявши її холодні долоні у свої.

- Зая... тобто, Машенько, послухай мене, - Олена ледь не промовила його ім'я вголос з гіркотою. - Ти не робила нічого не так. І це не твоя провина, чуєш? Він напише тобі або подзвонить і все вирішиться. Давай збиратися.

Офіс зустрів Олену звичним шумом - клацанням клавіатур, приглушеними голосами в переговорній і запахом свіжозавареної кави з кухні. Вона кивнула на привітання дівчат з бухгалтерії, повісила плащ на вішак біля свого кабінету і сіла за стіл, машинально відкриваючи звіт, який учора так і не встигла доробити.