Глава 25

Олена ледь помітно усміхнулася своєму відображенню в темному склі вікна таксі, що мчало нічним містом. Усередині вперше за останні дні відчувалася дивна, майже забута легкість - без тягаря важливих рішень, без давлячої тиші квартири і без того тривожного гарячого пульсу, який залишав по собі Міша. Це був крок до безпечного, теплого і зрозумілого світла.

Таксі зупинилося біля високої скляної будівлі бізнес-центру. Охоронця на вході Юрій, певно, вже попередив, бо той лише привітливо кивнув, дозволивши їй піднятися на поверх.

Коли Олена відчинила важкі скляні двері офісу, її зустріла напівтемрява робочої зони і м'яке світло єдиної лампи біля панорамного вікна. Юрій сидів за столом, розстебнувши верхній ґудзик сорочки й закативши рукави. Побачивши її, він здивовано звів брови - у м'якому спортивному костюмі і без звичного офісного макіяжу вона здавалася зовсім іншою, по-домашньому тендітною та справжньою.

Він повільно піднявся з крісла:

- Ти... ти ж сказала, що лягаєш спати?

- Змінила плани, - Олена поставила на стіл паперовий пакет із закусками і з легким подихом полегкості опустилася на сусідній стілець. - Вирішила, що заблудлим морякам у штормі потрібна компанія. Інакше хтось же має простежити, щоб ти не ночував на робочому столі.

У погляді Юрія на секунду спалахнуло щось настільки глибоке й тепле, що Олені навіть на мить перехопило дихання. Жодної звичної сухості - лише щира вдячність і тиха радість. Вона дістала пляшки світлого пива, Юра відкрив їх із приємним шипінням.

Вони сиділи біля величезного вікна, дивлячись на вогні нічного міста, пили прохолодне пиво з солоними горішками, м’якими підв’яленими ковбасками, кільцями кальмару, хрусткими сирними крокетами, тігровими креветками і говорили про абсолютно дріб'язкові речі - про музику, яку слухали в дорозі., про дитинство, про хобі.  Не було жодної напруги, жодних виснажливих маніпуляцій. Лише затишок, якого Олена так потребувала.

- Знаєш, - Юрій усміхнувся, прокручуючи в пальцях порожню пляшку з-під пива й дивлячись кудись крізь панорамне вікно на спляче місто, - іноді мені здається, що сучасний кінематограф втратив головне - тишу. Зараз усе будується на вибухах, спецефектах і криках. А справжнє кіно говорить напівтонами.

Олена з цікавістю подивилася на нього, підтягнувши коліна до грудей. У напівтемряві офісу, розслаблена й зігріта цим несподіваним вечором, вона раптом усвідомила, як мало насправді знала про людину. Перед нею сидів не просто зручний і передбачуваний чоловік, а хтось із тонким, майже прихованим від сторонніх очей внутрішнім світом.

- Наприклад? - запитала вона, відпиваючи ковток пива й ласуючи хрустким кільцем кальмара. - Які фільми для тебе є еталоном?

- Ти бачила «Людину з кіноапаратом» Дзиги Вертова? Чи, скажіть на милість, класику на кшталт «Страсті Жанни д'Арк»? - у його голосі прослизнув легкий, теплий азарт естета, який нарешті знайшов вдячного слухача.

Олена розгублено кліпнула. Вона очікувала почути щось із прокатних новинок або відомих голлівудських драм, натомість почула назви, які для неї звучніли як зашифровані манускрипти.

- Юро, зупинись, - вона тихо засміялася, відчуваючи, як зникають останні залишки дистанції. - Я, здається, безнадійно відстала від життя. Останнє, що я дивилася в кінотеатрі з попкорном - це якийсь черговий голлівудський блокбастер на п'ятірку з мінусом. Які чорно-білі шедеври? Ти серйозно зараз про це говориш людині, яка засинає на двадцятій хвилині авторського артхаусу?

- Цілком серйозно, - він обернувся до неї, і в його очах спалахнув той самий живий, привабливий вогник, якого вона інколи все ж таки помічала. - Це не просто старе кіно. Це чиста емоція без зайвого пластику. Ти дивишся на ці чорно-білі кадри, на крупні плани, де актори грають одним лише поглядом, і розумієш, що сучасні режисери просто разучилися передавати біль чи пристрасть так відверто. Там немає кольору, але чомусь усе настільки яскраве, аж забиває подих.

Олена замовкла, заворожена тим, з якою пристрастю він говорив про те, що вважала нудним архівом. У цей момент Юрій здавався зовсім іншим - глибоким, захопливим, неймовірно дальнім від будь-якої сухої рутини.

Їй раптом захонулося побачити світ його очима.

- Добре, гурмане, - вона лукаво примружила очі, виставивши вперед долоню. - Згодна на експеримент. Але з однією умовою: якщо на десятій хвилині твого чорно-білого шедевра я засну, ти зобов'язаний будеш зварити мені ранкову каву в офісі. Домовилися?

- Домовилися, - Юрій сміливо простягнув руку, і їхні долоні міцно й тепло стиснулися в напівтемряві порожнього поверху.

- Ти бачила «12 розгніваних чоловіків»? - запитав він, - Стара чорно-біла класика 1957 року. Двоє судять хлопця, дванадцять присяжних зачинені в кімнаті, і спочатку всі впевнені у вині, але починається справжній психологічний шторм, коли думки розділяються.

- Не бачила, - зізналася Олена, з цікавістю спостерігаючи, як Юрій легко підводиться зі стільця.

- Тоді з нього і поччнемо, - усміхнувся він, переходячи до великої плазмової панелі на стіні.

Кількома рухом пульта він вивів класичну стрічку на великий екран, м'яко налаштувавши звук. Вони перебралися на великий, неймовірно зручний диван біля панорамного вікна. Тут, напівзанурившись у м'які подушки й відчуваючи приємне тепло поруч, вони сховалися від усього навколишнього світу, залишивши позаду і робочу втому, і тривожні думки.