Глава 24

Щойно Маша зачинила за собою двері, тиша в квартирі стала майже оглушливою. Олена сиділа на темній кухні, повільно роблячи маленькі ковтки прохолодної води, намагаючись змити залишки напруги, що накопичилася за день.

Але розслабитися не вдавалося. Кожен куточок порожньої квартири здавався заповненим чужою невидимою присутністю. У пам'яті знову й знову спливали слова Наташі: «У нього на лобі написано, що він звик отримувати все, що хоче!», і цей гарячий, зухвалий погляд у кабінеті.

Різкий звук телефонного дзвінка розірвав тишу так голосно, що Олена здригнулася, ледь не випустивши склянку з рук.

На екрані висвітилося ім'я: Юрій.

Вона забарилася на секунду, дивлячись на екран, що мерехтів у темряві. Після того відмовної відписки про «жахливий завал на роботі», він, очевидно, вирішив перевірити, як вона почувається. Олена відчула гострий укол совісті - Юрій був надійним, турботливим, передбачуваним. З ним усе було просто і правильно. Але від самої цієї правильності чомусь защемило в грудях.

Вона провела пальцем по екрану, приймаючи виклик.

- Алло, Юро? - її голос пролунав трохи хрипкіше, ніж вона планувала.

- Привіт, Оленко, - у трубці лунав його звичний голос. - Я якраз закінчив справи. Як ти там? Голова ще болить після твого «завалу»?

- Невелике перевтомлення, нічого страшного, - Олена притулилася чолом до прохолодного шибки кухонного вікна, дивлячись на вогні нічного міста. - Просто хочу трохи тиші.

- Знаєш що? - у голосі Юрія з'явилися нотки рішучості. - Кидай роботу на сьогодні. Я можу заїхати за чверть години. Завезу тобі гарячої вечері з того ресторану, який ти любиш, посидимо годинку. Мені теж треба видихнути.

Олена застигла. Пропозиція була ідеальною. Саме про це вона мріяла весь довгий шлях у маршрутці - щоб хтось прийшов, узяв частину турбот на себе і подарував таке необхідне почуття безпеки. Це був логічний, правильний вибір дорослої жінки.

Але в ту ж секунду перед очима яскраво спалахнув паперовий стаканчик із кривою посмішкою, а на шиї знову немов пелюсткою обпекло від думки про інші пальці.

Вона стояла на роздоріжжі, розуміючи, що кожне слово зараз остаточно визначить, у який бік хибне це хитке рівновагу її життя.

Олена різко видихнула, намагаючись повернути собі контроль, і відповіла якомога спокійніше:

- Юро, дякую тобі величезне, це дуже мило... але справді не варто. Я вже лягаю спати, в мене просто дика втома, хочу побути в тиші й виспатися. Давай побачимося на вихідних?

У трубці на секунду зависла коротка, важка пауза. Юрій відчув певну відстороненість у її голосі, але вирішив не тиснути.

- Гаразд, Оленко. Як скажеш, - у його голосі прослизнула легка нотка розчарування, але він одразу взяв себе в руки. - Відпочивай. Дзвони, якщо щось знадобиться. На добраніч.

- На добраніч, Юро. Дякую за розуміння.

Вона завершила дзвінок і повільно опустила телефон на стіл. У квартирі знову запанувала тиша, але тепер вона не заспокоювала - вона здавалася напруженою, ніби перед бурею.

Олена піднялася з стільця, увімкнула невеликий торшер у кімнаті й підійшла до дзеркала. Вона пильно вдивилася у власне відображення, намагаючись знайти ту сувору й непохитну бос-леді, якою вона звикла бути щодня. Але звідти на неї дивилася жінка, яка вперше за довгі роки відчула, що її звичний, ретельно вибудуваний світ летить шкереберть.

Вона різко видихнула, знімаючи з плечей напругу, і вирішила, що все це - лише втома, перевтома й нерви після довгого дня. Жодної містики чи драматичних поворотів, як у кіно. Просто пора вечеряти.

Нашвидкоруч звівши на плиті каструлю з водою, вона кинула туди декілька заморожених пельменів - найпростіша, звична їжа, яка не вимагала жодних зусиль. Поки вода булькотіла, Олена стояла біля вікна, обхопивши себе руками.

У цей момент телефон на столі коротко й різко вібрував.

Вона здригнулася і підійшла до екрана. Нове повідомлення від Юрія: «Яку музику ти полюбляєш?»

Олена здивовано зігнула брови. Питання було настільки нетиповим для його зазвичай прагматичних і виважених повідомлень, що вона навіть усміхнулася кутиком губ. «Під настрій», - коротко й нейтрально відписала вона, повертаючись до плити, аби вимкнути конфорку.

Телефон знову забринів майже миттєво. «А як тобі ця?» - і до повідомлення додавався лінк на незнайомий, але доволі приємний трек.

Олена натиснула «плей», закинула пельмені на тарілку й підійшла до столу. У навушниках полилася м'яка, трохи меланхолійна мелодія з акустичною гітарою та глибоким, оксамитовим чоловічим вокалом. Музика огортала простір теплом, знімаючи гострі кути цього божевільного дня. «Дуже гарно», - пальці самі набирали відповідь, а настрій потроху розм'якшувався. Можливо, вона справді була занадто різкою з ним? Юрій просто намагався відволікти її, витягнути з рутини.

Наступне повідомлення прийшло за секунду: «А ти знаєш, про що він? Про заблудлого моряка, який загубив свою кохану в штормі, але продовжує йти до берега, бо вірить, що вона чекає у світлі маяка...»

Олена застигла з виделкою в руці. Слова Юрія боляче, але якось дуже тонко зачепили струну всередині. Заблудлий моряк... Шторм... Маяк... Це звучало настільки не по-юріївськи поетично, настільки розбивало її звичні уявлення про нього як про передбачуваного й дещо сухого чоловіка, що вона розгубилася.