Глава 23

Олена відчула, як пастка зачинилася. Його обличчя було занадто близько - вона бачила кожну золотаву цятку в його розширених зіницях, чула його рівне, упевнене дихання, яке контрастувало з її рвучким, збитим подихом.

Слова Міші влучили прямо в ціль. Економія часу? Кого вона дурила? Сам факт того, що хлопчик її доньки - юний, зухвалий Міша, який ще вчора розмірковував про студентські вечірки, - зараз стоїть у її кабінеті й диктує свої правила, викликав у ній суміш дикого страху й солодкого запенення.

Різниця у віці, Маша, Юрій, який чекав на її відповідь у телефоні - усе це мало б послужити бетонною стіною. Але ця стіна рушилася з кожним сантиметром, на який Міша нахилявся ближче.

- Ти забуваєшся, Мішо, - повільно, змушуючи себе дивитися йому прямо в очі, вимовила Олена. Голос зрадницьки здригнувся на його імені, але вона відчайдушно вчепилася в залишки своєї дорослої гідності. - Ти стоїш у моєму кабінеті. І ти... ти досі коханий Маші.

Ці слова мали подіяти як тверезий душ. Вона спеціально виділила ім'я доньки, сподіваючись побачити в його очах хоча б тінь провини чи ніяковості.

Але Міша навіть не здригнувся. У його погляді спалахнуло щось ще більш небезпечне - виклик людини, яка точно знає, чого хоче, і не збирається ховатися за дитячими виправданнями.

- Маші? - тихо перепитав він, і кутик його губ сіпнувся у напівусмішці. Він повільно випростався, але не відійшов ні на крок, продовжуючи тримати її в тонусі своєю присутністю. - Олено, давай хоча б самі собі не брехати. Я поважаю Машу. Вона класна. Але коли я заплющую очі - я бачу не її. І коли я купую цю каву зранку, я думав не про те, як провести вечір із твоєю донькою. Я думав про те, як зайти сюди й побачити, як ти намагаєшся вдавати з себе сувору бос-леді.

Олена затамувала подих. Повітря в легенях бракувало. Серце справді калатало так, ніби вона пробігла марафон, і цей ритм оглушав її власні думки.

Вона опустила погляд на свій робочий стіл, де поруч із договорами стояв той самий паперовий стаканчик. На ньому рукою було виведено кривувату, але виразну смайлик-посмішку. Дрібничка. Але Юрій за всі місяці їхніх «правильних» стосунків ніколи не робив подібних дурниць - він купував дорогий чай, замовляв столики в ресторанах, тримав двері... але ніколи не змушував її серце битися на межі інфаркту.

- Тобі треба піти, - з зусиллям мовила вона, спираючись долонями об стіл, бо відчувала, як мліють ноги. - Зараз же. Якщо хтось із співробітників... чи, не дай Боже, Маша дізнається, що ти тут верзеш...

- Маша знає, що я поїхав по справах, - спокійно перебив її Міша. Він простягнув руку й легким, майже невагомим дотиком торкнувся пасма волосся, що випало з її зачіски, заправляючи його їй за вухо. Його гарячі пальці на секунду зачепили ніжну шкіру її шиї, і Олену сипнуло сиротами від голови до п’ят. - А щодо тебе... ти можеш скільки завгодно виставляти мене за двері. Але ти не зможеш виставити мене зі своїх думок. Ти ж знаєш, що я повернуся.

Він відступив на крок, знімаючи цю нестерпну напругу, і знову всміхнувся - м'яко, але з переможною іскоркою в очах.

- Допий каву, Олено. Вона з шоколадною кріхкою, як ти любиш.

Міша розвернувся й невимушеною ходою рушив до виходу. Біля самих дверей він зупинився, на секунду повернув голову й додав:

- І, до речі... напиши вже Юрі, що ти сьогодні зайнята. Не муч чоловіка.

Двері за ним м'яко зачинилися.

Олена буквально впала в своє шкіряне крісло. Руки тремтіли так сильно, що вона ледь не перевернула той самий стаканчик. У кабінеті все ще висів запах його парфуму, а на шиї палало місце, де торкнулися його пальці.

Вона судомно схопила телефон. На екрані все ще висів недописаний чернетковий текст повідомлення для Юрія: «Привіт, Юро! Дякую тобі величезне, я з радістю...»

Олена заплющила очі, важко видихнула і повільно, палець за пальцем, видалила кожну літеру. Замість цього вона набрала коротке, сухе:

«Юро, вибач, сьогодні жахливий завал на роботі, плани. Давай іншим разом».

Натиснувши «Надіслати», вона відклала гаджет убік і закрила обличчя долонями. Вона розуміла, що щойно зробила перший крок у прірву. Але зупинитися вже не мала сил.

Олена залишками сил спробувала змусити себе вдивлятися у цифри на моніторі, але літери плавали перед очима. У кабінеті було занадто тихо, і ця тиша тиснула на скроні.

Телефон на краю столу коротко вібрував - прийшла відповідь від Юрія: «Зрозумів. Не перепрацьовуй там, відпочивай. Якщо щось треба - тільки скажи, я привезу вечерю».

Така турбота, така бездоганна реакція «правильного» чоловіка викликала в Олени лише гіркий укол провини. Вона відклала телефон екраном донизу. Вона брехала йому. Вона брехала собі. А найстрашніше - вона брехала власній доньці.

Двері кабінету розчахнулися раптово, наче від пориву вітру. Олена навіть не встигла прибрати руку від скроні, як у кімнату буквально залетіла Наташа, а за нею, ледь стримуючи збуджений сміх, вбігла Тетяна з відділу маркетингу.

Обидві співробітниці виглядали так, ніби щойно виграли в лотерею або побачили на власні очі явлення кінозірки прямо в коридорі офісу.

- Олено! Ні, ну ви бачили?! - з порогу випалила Тетяна, притискаючи до грудей якісь папери й активно шепочучи, ніби за дверима все ще хтось стояв. - Це хто такий був?!