Глава 22

Ранок зустрів їх сірим, холодним світлом, що пробивалося крізь занавіски. На кухні панувала тиша, порушувана лише неголосним стукотом ложок об чашки. Олена й Маша поснідали мовчки - кожна занурена у власні думки. Маша була звично легка на підйом, поспішаючи розпочати новий день, тоді як Олена рухалась немов у мареві, відпиваючи гірку каву й уникаючи зустрічатися з донькою очима.

За якийсь час вони роз'їхалися: Маша поїхала до університету, а Олена - в офіс.

Вона намагалася зосередитися на таблицях Excel, змушуючи себе вдивлятися у цифри, але мозок відмовлявся сприймати будь-яку інформацію. Кожне сповіщення на телефоні змушувало її здригатися й судомно хапати гаджет із правого краю столу. Екран знову й знову виявлявся порожнім.

Олена ловила себе на тому, що замість робочого звіту пише в блокноті його ім'я або бездумно малює контури кавових чашок. У голові крутилося божевільне, тривожне питання: а що, якщо він справді прийде? Що вона зробить? Виставить його за двері, чи дозволить переступити поріг офісу під приводом «випадково опинився поруч»? І найголовніше - чи хотіла вона насправді, щоб він прийшов, чи панічно боялася цього?

Ця невідомість виснажувала більше за будь-яку важку роботу. Кожна година в офісі тяглася нескінченно довго, перетворюючи її на натягнуту струну, яка от-от обірветься від найменшого дотику.

Олена дивилася на екран телефона, як раптом  засвітилося повідомлення від Юрія, вона відчувала, як у грудях наростає глухе, втомлене роздратування.

«Привіт, як ти? Які плани на вечір?»

Здавалося б, ідеальний чоловік. Надійний, передбачуваний, правильний. Той самий чоловік, який із засуканими рукавами рятував її квартиру від потопу, коли прорвало злощасну трубу, і чиє плече мало б стати тим рятівним берегом, де так спокійно й безпечно будувати майбутнє. Тоді їй дійсно здавалося, що все налагоджується. Вони почали зустрічатися, розмовляти, пити каву... Але тепер, дивлячись на ці прості рядочки, Олена відчувала лише порожнечу.

Усередині не спалахував ані єдиний вогник. Жодного трепету, жодного солодкого передчуття. Сама лише думка про те, що сьогодні доведеться знову кудись збиратися, наносити макіяж, обирати вбрання, натягувати на обличчя затишну, приємну посмішку і йти на чергове «правильне» побачення, викликала фізичну нудоту. Це було схоже на виконання обридлої обов'язкової програми, на виставу, де вона грає роль люблячої і задоволеної жінки, хоча насправді її внутрішній світ уже роздирали зовсім інші, дикі та небезпечні шторми.

Вона заплющила очі, відчуваючи, як пульсує скроня. Юрій був для неї безпекою. Але в цьому спокої чомусь не хотілося жити. Головою вона розуміла, що треба відповісти щось тепле й погодитися на зустріч, поки її життя остаточно не викотилося за межі розумного. Але пальці завмерли над сенсорною клавіатурою, відмовляючись набирати брехню.

Вона не хотіла марафетитися. Вона не хотіла слухати його ввічливі розмови. Тому що всі її думки, весь її розбитий фокус уваги зараз належали зовсім іншій людині - тій, яка вміла руйнувати її спокій одним поглядом і чиє ім'я пульсувало в крові зрадницьким, пекучим ритмом.

Олена повільно, з відчуттям важкого внутрішнього компромісу, почала набирати слова про те, як вона безмежна вдячна Юрі за допомогу і як нібито з нетерпінням чекає наступної зустрічі. Пальці рухалися механично, виводячи брехливі фрази, які мали повернути її в безпечне, правильне русло звичайного життя. Вона вже майже занесла палець над кнопкою відправки...

І саме в цю секунду тишу кабінету розірвав різкий, тривожний дзвінок мобільного.

Олена здригнулася, наче від удару струмом, і глянула на екран.  Яскравими літерами висвітилося одне-єдине слово, від якого в грудях усе стиснулося, а в скронях застукав шалений пульс: Міша.

Ось і все. Рівно одинадцята година - як за розкладом, як за неписаним законом, якому вона не могла протистояти.

Вона різким рухом скинула недописане повідомлення для Юри, навіть не переглянувши його, і дротяними, неслухняними пальцями провела по екрану, приймаючи виклик. Слухняність перед правильним вибором розсипалася на попіл від однієї лише думки про те, що він зараз на іншому кінці дроту.

Його голос звучав у динаміці телефона - низький, з ледь помітною зухвалою хрипотою, яка миттєво пронеслася струмом по її спині.

- Привіт, я з кавою, і вона обпалює мені пальці, - сказав він так близько, ніби стояв просто за її дверима, хоча Олена знала, що він лише щойно війшов з машини або навіть стоїть у низу біля офісу.

Олена різко випрямилася в кріслі, змушуючи пальці перестати тремтіти над клавіатурою. Усередині все здригнулося від солодкого, тривожного спалаху, але вона миттєво ввімкнула внутрішній захист. Вона напустила на себе образ зайнятої, неприступної особи. Зрештою, вона доросла жінка, керівник, а не якась закохана дівчинка. Вона не збиралася втрачати голову і вже точно - як вона суворо повторювала собі - не пісяла окропом при вигляді чи навіть при голосі його.

Вона глибоко й рівно видихнула, намагаючись додати в голос крижаної ділової відстороненості, хоча серце гамселило в ребрах так голосно, здавалося, це чутно в трубці.

- Добре, у мене зараз багато справ... - вимовила вона, роблячи паузу, щоб продемонструвати свою зайнятість. - Можеш піднятися до мого кабінету?

Вона навмисно кинула це так сухо, ніби запрошувала звичайного кур'єра чи постачальника паперу. Ну не бігти ж до нього назустріч по першому ж зову, розплескуючи власну гордість і останні залишки самоконтролю! Нехай знає, що вона не сидить і не чекає його дзвінка з відкритим ротом.