Глава 21

Міша мовчки кивнув, підвівся з-за столу і вийшов у прихожу. За кілька хвилин за ним зачинилися вхідні двері.

У квартирі одразу стало надто тихо. Олена залишилася на кухні сама серед недомитих тарілок і запаху свіжої зелені, але відчуття спокою так і не прийшло. Його слова про те, що він хоче побути наодинці й обдумати щось, висіли в повітрі важкою, невидимою завісою. Вона прибрала зі столу, проте думки постійно поверталися до того, як він дивився на неї перед відходом - без звичної зухвалості, а з якоюсь новою, незрозумілою серйозністю.

Хвилина тяглася за хвилиною. Олена намагалася зосередитися на роботі за ноутбуком, але букви на екрані розпливалися. Вона дивилася на годинник: до другої години залишалося все менше часу.

Олена сиділа за ноутбуком, вдаючи, що зосереджена на тексті, хоча кожна клітина її тіла була напружена, як струна. Коли в замку почувся поворот ключа, вона ледь не підскочила.

Двері відчинилися, і в передпокій увірвався свіжий вуличний запах. Маша влетіла в квартиру, сміючись і щось розповідаючи. Слідом за нею, неквапливо і з тією самою впевненою ходою, зайшов Міша.

- Мамо! Ти не повіриш, у нас сьогодні було стільки пар, що я просто без сил, - Маша підбігла до Олени й міцно обійняла її. - Добре, що Міша зустрів мене біля універу. Я б не доїхала.

Олена відчула, як її серце пропустило удар. Вона обережно відсторонилася від доньки, відчуваючи, як важкий погляд Міші наче проводить лінію по її плечах. Він стояв у дверному отворі, спершись на одвірок, і спостерігав за їхнім обіймами з ледь помітною, хижою посмішкою.

- Дякую, Мішо, що підкинув її, - голос Олени прозвучав напрочуд рівно, хоча всередині все клекотіло від болючої суміші провини та небажаного потягу.

- Жодних проблем, - відповів він. Його голос був низьким, оксамитовим. Він не зводив очей з Олени, ігноруючи щасливу Машу. - Це було... повчально.

Маша, нічого не помічаючи, кинула сумку на підлогу і пішла на кухню.

- Мішо, залишишся на чай? - гукнула вона звідти.

Олена затамувала подих. Вона зустрілася поглядом з Мішою. У його очах грали небезпечні вогники. Він знав, що вона зараз молиться, щоб він пішов, і саме це знання приносило йому задоволення.

- Ні, люба, - Міша зробив крок ближче, так, щоб Маша не бачила його обличчя, а Олена бачила кожну деталь - відблиск світла в його очах, легке напруження щелепи. - Сьогодні ще багато справ.

Маша вийшла з кухні, трохи засмучена, і підійшла до Міші, торкаючись його руки. Вона виглядала такою юною і довірливою, що Олена ледь не скрикнула від внутрішнього жаху.

- Ну, тоді до завтра? - Маша підняла на нього очі, повні обожнювання.

Міша нарешті перевів погляд на дівчину. Його вираз обличчя миттєво змінився на м’який, майже турботливий - така майстерна гра, що Олену на мить нудило.

- Звісно, до завтра, - він легко поцілував Машу в скроню, але при цьому встиг кинути на Олену такий погляд, ніби прощався не з донькою, а з нею.

Коли за ним зачинилися двері, Олена відчула дивну порожнечу. Вона знала: він поїхав, але він залишив після себе хаос, у якому їй доведеться жити до наступної зустрічі.

- Мам, ти чого? - Маша торкнулася її плеча. - Ти якась бліда.

Олена повільно видихнула, змушуючи себе посміхнутися - фальшиво, але переконливо.

- Втомилася, люба. Просто дуже втомилася.

Вечір після того, як Міша поїхав, став для Олени справжнім випробуванням. Маша, все ще окрилена своїм щасливим днем, пішла у свою кімнату ділитися враженнями з подругами в чатах, а Олена залишилася в тиші, яка раптом стала надто гучною.

Вона сиділа на кухні, дивлячись у вимкнений екран ноутбука. Запах свіжої зелені після обіду все ще ледь відчутно витав у повітрі, нагадуючи про те, як близько Міша стояв до неї лише кілька годин тому.

Раптом телефон, що лежав на столі, вібрував - спочатку глухо, потім ще раз. Олена завмерла. Вона знала, хто це. Рука здригнулася, коли вона взяла смартфон. На екрані висвітилося повідомлення від Міші:

«Багато думаю, але чомусь всі думки про тебе. Мені сьогодні не тільки обід сподобався, а й ти. Ми були так близько...»

Олена перечитала рядки двічі, і кожен раз слова віддавались ударом у скронях. Відвертість цього зізнання обпалювала, зриваючи останні залишки захисної броні, яку вона вибудовувала весь день. Усередині все стиснулося від небезпечного, солодкого усвідомлення того, що він відчував те саме.

Вона швидко набрала відповідь, намагаючись вкласти в рядок усю крижану відстороненість, на яку була здатна:

«Міш, ми сьогодні займаємось кожен своїми справами. До побачення».

Вона вже хотіла заблокувати екран, як телефон знову різко вібрував у руці. Нове повідомлення розірвало тишу кімнати:

«На тому місці, де ти ударилась, є синяк? Бо в мене є, дивись».

До повідомлення була прикріплена фотографія. Олена з тремтячим передчуттям відкрила її й затамувала дихання. Олена затамувала подих і відкрила фотографію. На екрані чітко виднівся знімок: оголена чоловіча спина, на якій від плеча до лопатки красувалася величезна, багряно-синя гематома. Масштаб цього удару вражав - ставало очевидно, що під час тієї незграбної сутички на кухні він прийняв весь удар на себе, закриваючи її від гострого краю стільниці, але й сам постраждав набагато сильніше, ніж вона могла уявити.