Глава 18

Олена завмерла, втупившись у екран. Повідомлення від Маші надійшло майже миттєво, наче вона чекала, поки мати прочитає її запит.

«Мам, можна я сьогодні у Міші залишусь? Бо вже пізно, і ми засиділися, а він пропонує не їхати через усе місто вночі».

Олена відчула, як всередині все стислося від безпорадності. Це була пастка, і Міша, безсумнівно, стояв поруч із Машею, коли вона це писала. Можливо, навіть диктував їй ці слова, посміхаючись своєю зухвалою посмішкою.

«Ні». Це було перше, що прийшло в голову. Сказати «ні» - це захистити доньку, поставити кордон, показати, хто тут головний. Але вона миттєво згадала, як Маша світилася від щастя, як вона була впевнена у своєму «дорослому» виборі. Різка заборона лише зробить Мішу в очах доньки «жертвою тиранії», а Олену - нерозуміючою матір'ю. Це відштовхне Машу, змусить її ще сильніше тягнутися до нього, шукаючи «свободи».

«Так». Це слово здавалося зрадою. Відпустити її до нього - значить мовчки спостерігати, як він продовжує грати в цю свою гру, як він використовує Машу, щоб бути ближче до Олени. Це означало дати йому карт-бланш на завтра, на післязавтра, на невизначений термін. Вона знала правду: Міші не потрібна Маша. Він не кохає її. Він ніколи не буде з нею по-справжньому, бо для нього це лише декорація, прикриття для його інтересу до Олени.

Олена знову пройшлася кімнатою, стискаючи телефон у руках так сильно, що корпус скрипів. Вона відчувала себе гравцем, який програє партію ще до того, як зробив хід.

- Що мені робити? - прошепотіла вона в порожнечу.

Вона знову глянула на повідомлення. Якщо вона скаже «так», вона дасть собі ще кілька годин, щоб заспокоїтися, щоб продумати план, як віддалити Мішу від Маші, не розбивши дівчині серце. Але чи не стане це її найбільшою помилкою?

Пальці знову затремтіли над клавіатурою. Вона почала набирати текст, видаляла, знову набирала. Будь-який варіант здавався неправильним.

«Машо, ти вже досить доросла, щоб приймати рішення, - нарешті набрала вона, але зупинилася, не наважуючись натиснути «відправити». Це було ухилення. Вона просто перекладала відповідальність на дівчинку, яка зараз була засліплена емоціями.

Вона відклала телефон і підійшла до вікна. Юрій, з його спокійною впевненістю і мокрими від води туфлями, здавався зараз єдиною реальною опорою. Але навіть він не міг вирішити цей вузол за неї. Вона нарешті натиснула на екран, відправляючи виважену відповідь, хоча серце в цей момент ледь не зупинилося.

Думки, немов зграя розтривожених птахів, закрутилися в голові Олени, витісняючи одну одну. Раптом, немов спалах блискавки серед ясного неба, її осяяло: яке вона має право на такий жорсткий диктат? Хіба вона сама в юності не відштовхувала матір, коли та намагалася вберегти її від «помилок»? Історія невблаганна: діти ніколи не вчаться на чужих шишках, вони зобов’язані набити власні, щоб вирости.

Вона завмерла, вдивляючись у темряву кімнати. А якщо бути поруч - це не означає контролювати кожен крок? Якщо бути поруч - це просто бути тилом, гаванню, куди Маша зможе повернутися, коли її світ, побудований на піску Мішиних обіцянок, почне руйнуватися?

Олена відклала телефон і відчула дивну, холодну прозорість думок. Що, якби вона змінила тактику? Що, якби вона перестала бути «залізною леді», що бореться з вітряками, і стала гравцем?

По-перше, ця гра лоскотала нерви - небезпечне, заборонене відчуття азарту, яке вона так давно в собі придушувала. По-друге, це був єдиний спосіб не стати ворогом для доньки. Якщо вона прийме умови Міші, Маша не бачитиме в ній суперниці чи тирана. Вона бачитиме матір, яка «спробувала зрозуміти». А в цей час Олена зможе діяти зсередини, підкрадаючись до справжніх мотивів Міші, витягуючи його маски одну за одною, поки він, засліплений власною самовпевненістю, не припуститься помилки.

Але тут, у самому серці цього плану, пульсувало найнебезпечніше питання, яке вона боялася вимовити вголос: а що, як у цій грі вона сама почне втрачати контроль?

Міша - досвідчений мисливець. Чи зможе вона дозволити собі бути поруч із ним, грати в його ігри, і при цьому не дати спалахнути чомусь іншому? Між ними завжди було це тяжіння - небезпечне, темне, майже магнітне. Чи захоче вона сама перейти межу, коли він притисне її до стіни своїми натяками? Чи зможе вона зберегти серце холодним, коли він гратиме на її жіночому самолюбстві?

Олена підійшла до дзеркала. В напівтемряві її власне відображення здалося чужим. Вона побачила жінку, яка втомилася від правильних рішень, від передбачуваного майбутнього і від нудної безпеки. Десь глибоко всередині, під шарами відповідальності та страху за доньку, прокинулося щось первісне і небезпечне.

«Я пограю в твою гру, Мішо, - подумала вона, і кутик її губ ледь помітно сіпнувся в посмішці, від якої стало страшно. - Але ти ще не знаєш, чия це гра насправді».

Це був вибір. Вона не віддавала доньку в полон - вона вступала у відкрите протистояння, де призом була не лише безпека Маші, а й її власна душа. І десь на межі свідомості мерехтів образ Юрія - справжнього, надійного, мокрого від води Юрія, який навіть не здогадувався, що вона щойно вирішила зробити крок у прірву.

Олена нарешті відпустила телефон, і той безсило впав на покривало. Вона повільно підійшла до вікна, де нічне місто - ще нещодавно таке тривожне - здавалося тепер просто декорацією до її власного внутрішнього театру.