Глава 17

Вона відчинила йому двері. На порозі стояв Юрій у курткі, з букетом, який він миттєво опустив, побачивши її обличчя. Олена не встигла навіть відкрити рота, щоб вибачитися за хаос, як він, оцінивши масштаб катастрофи одним швидким поглядом, відкинув квіти на тумбочку і кинувся в епіцентр потопу.

Він не запитував, де перекрити воду - він вже був там, на колінах у калюжі, в елітних туфлях, що миттєво ввібрали в себе вологу. Куртка заважала, тому він скинув ії одним різким рухом, кинувши на підлогу. Сорочка Юрія, яку він так ретельно випрасував для їхнього вечора, через хвилину стала напівпрозорою від води.

- Олено, до щитка! - гукнув він, не дивлячись на неї, борючись із якимось краном, що ніяк не піддавався.

Вони намокли до нитки за лічені секунди. Вода фонтаном виривалася з-під раковини, розбризкуючись на стіни, на дорогі шпалери, на Олену, яка стояла посеред цього всього, як заворожена. Вона бачила, як Юрій, людина, звикла до офісних кабінетів та підписання контрактів, зараз, з червоним від напруги обличчям, нещадно крутив заіржавілий вентиль. Його статус, його манери, його спокій - все це змило потоком води, залишаючи лише справжню, відчайдушну людину.

- Має бути ще один... - вигукнув він, витираючи мокре волосся з очей, і на мить зустрівся з нею поглядом.

В його очах, замість очікуваного роздратування чи здивування, палав якийсь дивний азарт. Це було настільки несподівано, що Олена на секунду забула про те, що Міша десь там, за межами цієї квартири, тримає її в полоні своїх ігор. Тут, зараз, на брудній кухонній підлозі, була тільки вона, він і ця безглузда, руйнівна стихія.

- Вдалося! - видихнув він, коли потік води нарешті стих до жалюгідного скапування.

Він підвівся, важко дихаючи. Його сорочка прилипла до тіла, а на обличчі розмазалася крапля бруду з-під раковини. Він виглядав настільки недоречно в цій кухні і водночас - настільки «своєчасно», що Олена відчула, як її «залізна» броня, яку вона так ретельно вибудовувала весь вечір, остаточно розсипалася.

Вона стояла перед ним, мокра, розгублена, з розмазаною помадою, і раптом... вона засміялася. Це був нервовий, тихий смішок, який швидко переріс у справжній, щирий регіт. Юрій завмер, дивлячись на неї, а потім, повільно, в кутиках його губ теж з’явилася посмішка.

- Ну, - сказав він, обводячи поглядом затоплену квартиру. - Схоже, наша вечеря переноситься на невизначений термін. Або ми її зіпсували, або це був найоригінальніший спосіб перевірити, чи вмію я вирішувати проблеми в екстремальних умовах.

Він зробив крок до неї, залишаючи мокрі сліди на паркеті, і повітря між ними, що до цього було наелектризоване страхом, раптом стало іншим - гострим, реальним і болісно близьким.

- Давай ганчірки, вигрібаємо, - скомандував Юрій, скидаючи залишки сорочки, щоб не заважала. Його тон був діловим, позбавленим будь-якого офіційного пафосу.

Наступні години перетворилися на сюрреалістичний марафон. Вони повзали по підлозі, віджимаючи воду в тази.

- Слухай, якщо ми сьогодні не втопимося, - пропихтіла Олена, викручуючи мокру ганчірку в таз, - то я точно з’їду з цієї квартири в пустелю. Там принаймні немає сантехніки.

Юрій, який саме намагався підчепити край килимка в кутку, тихо засміявся.

- У пустелі піщані бурі, Олено. Боюся, їх ми з тобою не впораємося так елегантно, як цей кран.

- Елегантно? - вона кинула на нього скептичний погляд, з-під якого вибилося мокре пасмо волосся. - Ти бачив нас у дзеркалі? Ми виглядаємо як два потопельника, що вирішили влаштувати вечірку.

Він підповз ближче, випадково торкнувшись її плеча своїм мокрим, гарячим передпліччям.

- Можливо. Я витратив годину на прасування, а ти - дві на зачіску, щоб у результаті стати «командою порятунку» на кухні. І знаєш що? Мені подобається цей варіант значно більше.

Ця спільна боротьба з водою зняла з Олени ту напругу, яка душила її весь день. Міша, його зухвалий погляд, його «досвід» - все це раптом стало здаватися чимось далеким, неважливим, майже нереальним.

Потім була плита. Олена, все ще в мокрій сукні, яка облягала тіло, як друга шкіра, швидко смажила котлети, а Юрій, узявши на себе салат, зосереджено кришив овочі. Вони рухалися тісною кухнею, постійно торкаючись одне одного, вибачаючись і знову сміючись. У цьому хаосі не було місця для «залізної леді». Була просто жінка, яка втомилася грати, і чоловік, який вперше за довгий час побачив її справжньою.

Коли годинник на стіні пробив десяту, вони нарешті видихнули. Світло на кухні здавалося занадто яскравим, а втома в м’язах - приємною і законною.

Мокрі, розпатлані, з плямами від кухонної роботи на одязі, але з дивним відчуттям внутрішнього тріумфу, вони рухнули на ліжко. Юрій перший відкинувся на подушки, закинувши руку за голову, і Олена, не витримавши, впала поруч. Тиша спальні після галасу на кухні здалася оглушливою.

Він повернув голову до неї. Його очі, які раніше здавалися їй занадто серйозними, зараз випромінювали тепло, якого вона так довго була позбавлена. Юрій простягнув руку, кінчиками пальців обережно прибравши мокре пасмо волосся з її обличчя. Дотик був обережним, майже запитливим.

- Знаєш, - тихо промовив він, і його голос прозвучав у напівтемряві спальні низько інтимно, - це був найгірший вечір у моєму житті... який миттєво став найкращим.