Глава 15

Вона говорила це, дивлячись прямо перед собою, на лобове скло, бо боялася зустрітися з ним поглядом. Міша мовчав. Він просто спостерігав за нею, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння.

- Ти закінчила? - нарешті тихо запитав він.

Олена повернула до нього голову, готова до чергової порції виправдань чи нахабства, але натомість побачила в його очах щось таке, що змусило її замовкнути. У них не було ні зухвалості, ні ігор - лише якась дивна, майже доросла зосередженість.

І в цей момент, як грім серед ясного неба, прийшло усвідомлення, від якого Олена задихнулася. Вона чекала, що відчує огиду, обурення, гнів... але замість цього всередині розлилося заборонене, солодке тепло.

Вона раптом чітко зрозуміла: їй подобається.

Подобається те, як цей хлопець - на двадцять років молодший за неї, зухвалий, небезпечний - дивиться на неї не як на «маму своєї дівчини», а як на жінку. Вона роками була «залізною леді», дружиною, мамою, партнером, надійною опорою. Її життя було ідеальним пазлом, де для пристрасті чи легкої безвідповідальності просто не було місця. А тут... він дивився на неї, і вона відчула себе живою. Не статусною, не успішною, а просто жінкою, яку хочуть спокусити.

Це було страшно. Це було неправильно. Це було абсолютно нелогічно. Але ця увага, цей «вогонь», який він розпалював навколо неї, п'янив більше за будь-який дорогий парфум.

Олена опустила очі на стаканчик з кавою, намагаючись сховати збентеження, яке, вона була впевнена, уже відбилося на її обличчі.

- Мені... мені не подобається твоя поведінка, - прошепотіла вона, але голос звучав уже не як указ, а як слабка спроба виправдатися перед самою собою.

- А мені подобається твоя реакція, Олено, - відповів Міша, і вона відчула, як він нахилився ближче, порушуючи її особистий простір. - Ти можеш казати все, що завгодно.

- Ти... ти граєшся з вогнем, Мішо, - промовила вона, але в її голосі вже не було холоду, лише прихована відчайдушність. - Якщо Маша тобі не потрібна, нащо ти з нею зустрічаєшься? Ти ламаєш життя своїй дівчині, і моїй доньки.

Міша нарешті відсторонився, але його погляд все ще тримав її, як металеві лещата. Він не заперечував. Не виправдовувався. Він просто дивився на неї з тією самою зухвалою впевненістю, яка була для Олени одночасно і отрутою, і ліками.

• Хто тобі сказав що вона мені не потрібна. Вона мені подобається, але мені приємно і цікаво общатися з тобою. Мені подобаються жінки дорослі. А тобі не дуже комфортно, з Юрієм згадай 8 березня ти прийшла домой в шоці, чому ти досі з ним?

Олена різко відчинила двері авто, не в силах більше витримувати цей психологічний тиск.

- Десять хвилин спливли, - відрізала вона, виходячи на тротуар. Свіже повітря вдарило в легені, але не принесло полегшення.

Вона не озирнулася, знаючи, що він дивиться їй услід. Кожен крок до її власної машини здавався кроком від одного життя до іншого. До 19:00, коли має приїхати Юрій, у неї залишалося кілька годин. Годин, які вона планувала провести в тиші, щоб «привести думки до ладу», а тепер вони здавалися мінним полем.

Олена вийшла з тісної, задушливої маршрутки, відчуваючи, як вологе повітря міста липне до шкіри. Вона йшла до свого будинку, ледь переставляючи ноги, наче кожен крок був тягарем. Спека, шум проїжджаючих повз авто, натовп - усе це здавалося декораціями до чужої п’єси, в якій їй відвели роль, яку вона більше не могла грати.

Як вона може дивитися доньці в очі, знаючи, який хижак ховається за усмішкою Міші? Але сказати правду? Розкажи вона зараз - і Маша не просто не повірить, вона відчує себе зрадженою. Донька сприйме це як спробу матері відібрати її перше справжнє кохання, як жорстоку ревнощі. Маша впаде, і Олена буде тією, хто її штовхнув.

А залишити все як є? Дозволити Міші й далі вплітатися в їхнє життя, спостерігати, як він стає для Маші цілим світом, у той час як сам він дивиться на її матір з тим зухвалим, напівголодним блиском в очах? Це було самогубство. Кожен новий день із ним поруч перетворювався на гру в «рулетку».

Олена зупинилася перед під'їздом, спираючись на прохолодний метал дверей. Її пальці тремтіли, коли вона витягувала ключі. Вона почувала себе не успішною бізнес-леді, а загнаним звіром, який шукає вихід з пастки.

Вона піднялася сходами, намагаючись опанувати себе. Квартира зустріла її тишею, але та була оманливою. Олена пройшла у вітальню, скинула сумку на крісло і завмерла, почувши, як у замку провертається ключ.

Маша. Вона повернулася раніше.

Олена затримала подих, намагаючись згладити зморшки на чолі й повернути собі хоча б подобу спокійного виразу обличчя. Двері відчинилися, і в передпокій влетіла донька - розчервоніла, з розкуйовдженим волоссям і очима, що випромінювали якесь дивне, майже електричне щастя.

- Мам? - Маша здивовано зупинилася, побачивши матір посеред дня. - Ти що, втекла з роботи?

Олена відчула, як у горлі перехопило дихання. Вона знала: якщо зараз скаже бодай слово про Мішу, зворотного шляху не буде. Це зруйнує їхні стосунки або запустить ланцюгову реакцію, яку вже ніхто не зупинить.

- Так, - промовила Олена, намагаючись зробити голос рівним. - Голова розболілася. Шеф дозволив відпочити пару днів.