Глава 14

Олена зітхнула, ледь не впустивши телефон на кахель. Це був не Міша. Екран висвітлював стримане повідомлення від Юрія: «Привіт. Я внизу, біля під'їзду. Сьогодні вирішив заїхати за тобою, щоб підвезти до роботи. Чекаю».

Це повідомлення виглядало як рятувальне коло, кинуте посеред шторму. Юрій був втіленням стабільності - передбачуваний, ввічливий, з бездоганним смаком. У його світі не було місця для іграшкових ведмедів чи зухвалих селфі з душу.

Олена кинула швидкий погляд на двері кімнати Маші. Там було тихо. Вона поспіхом натягнула на себе сукню, намагаючись відкинути залишки того дивного, липкого відчуття, яке залишилося після Мішиного «сюрпризу».

Виходячи з під'їзду, вона побачила його машину - велику, темну, таку ж солідну, як і сам Юрій. Він стояв, спершись на дверцята, в ідеально випрасуваній сорочці, з телефоном у руці. Його погляд, сфокусований і спокійний, зустрівся з її очима, і Олена відчула дивне полегшення. Це була територія, де вона знала правила.

- Доброго ранку, - він підійшов, ледь помітно торкнувся її ліктя, допомагаючи сісти в авто. Його парфум - дорогий, з нотками кедра та шкіри - остаточно витіснив спогади про вчорашню ніч. - Ти виглядаєш трохи втомленою. Знову засиділася над звітами?

Олена відкинулася на шкіряне крісло, закриваючи очі.

- Можна сказати й так, Юрію. Тиждень почався занадто бурно.

Він рушив з місця плавно, без жодного ривка.

- Як на рахунок сьогодні? Тільки ми вдвох. Без зайвих розмов про бізнес, якщо ти не проти.

- Я не проти, Юрію, - відповіла вона, намагаючись додати в голос тепла. - Але давай домовимося: сьогодні жодних серйозних тем. Мені хочеться просто… вимкнутися.

Юрій ледь помітно посміхнувся - це була та сама впевнена посмішка чоловіка, який звик, що все йде за його планом.

- Домовилися. Спробуємо просто насолодитися вечором.

Автомобіль плавно котився містом. Юрій почав розповідати про якісь плани на вихідні, його голос був спокійним і заколисуючим, але Олена майже не слухала. Її думки метались: як сьогодні уникнути зустрічі з Мішею.

- До речі, ти виглядаєш трохи розгубленою, - голос Юрія раптом став ближчим. Він простягнув руку і на мить торкнувся її коліна, намагаючись підбадьорити. - Усе гаразд? Може, Маша вдома щось накоїла? Ти ж знаєш, підлітковий вік –  це непросто.

Олена здригнулася від дотику. Юрій намагався бути турботливим, але зараз цей дотик здався їй майже викривальним.

- Маша... так, вона просто зараз у такому віці, - Олена спробувала посміхнутися, але це вийшло трохи натягнуто. - Нічого серйозного. Просто втома.

- Ми це виправимо, - впевнено сказав Юрій, паркуючи машину біля офісної будівлі. - Обіцяю, сьогодні ввечері ти забудеш про все, що тебе бентежить.

Він вийшов з машини, щоб відчинити їй двері, і на мить став між нею та ранковим містом, як живий щит.

- Дякую, що підвіз, - сказала вона, намагаючись витримати його погляд. - До вечора?

- До вечора, - Юрій коротко поцілував її в щоку і повернувся до керма.

Олена сиділа в кабінеті, намагаючись зосередитися на звіті, але цифри на екрані розпливалися. Вона почувалася так, ніби її життя було розірване на дві частини: одна -  це цей кабінет, де все мало бути ідеальним, і друга - та, що чекала на неї в телефоні та в її власній квартирі.

Двері м’яко відчинилися, і в кабінет зайшов шеф. Він був людиною прямою, але поважав Олену за її сталевий характер і професіоналізм. Він провів коротку нараду, на якій Олена відповідала невпопад.

Коли колеги вийшли, шеф не поспішав. Він затримався біля вікна, а потім повернувся до її столу. Його погляд був пильним, майже батьківським.

- Олено, - сказав він, склавши руки на грудях. - Ти не з нами сьогодні. Взагалі.

Вона спробувала посміхнутися, але кутики губ ледь здригнулися.

- Вибачте. Просто... тиждень почався дуже бурхливо. Багато справ одночасно.

Шеф схилив голову набік, уважно розглядаючи її обличчя: змарнілі очі, ледь помітна складка між бровами, яку вона так ретельно намагалася приховати за косметикою. Вона виглядала як загнана лань, що намагається втекти від мисливця, якого не бачить ніхто інший.

- Слухай, може, відпочинь пару днів? - тихо промовив він. - Візьми відгул, виспися, приведи думки до ладу. Офіс не завалиться, обіцяю.

Олена завмерла. Два дні. Це була можливість. Можливість повернутися додому, коли там нікого немає, або, навпаки, встигнути все владнати, поки Юрій на роботі, а Маша на парах. Але водночас це був час, коли вона опиниться віч-на-віч зі своїми страхами.

Олена повільно кивнула. Вона відчула дивне полегшення, що змішувалося з новою порцією паніки. Тепер у неї був час.

Вона почала збирати речі. Кожен рух здавався важким. Вона вимкнула комп'ютер, поклала телефон у сумку і вже біля дверей почула:

- І, Олено... - шеф зупинив її. - Я не знаю, що відбувається, але не дозволяй проблемам ставати твоїм власним в'язнем. Усе має рішення.

Вона подякувала йому ледь чутним «дякую» і вийшла в коридор. Опинившись у ліфті, вона нарешті дістала телефон. Нових повідомлень не було, але сам факт того, що вона тепер вільна до вечора, змушував серце калатати в ритмі, який вона ледь витримувала.