Глава 13

Олена обережно відчинила вхідні двері, намагаючись не видати себе жодним зайвим звуком. У квартирі панувала нічна тиша, лише з кімнати Маші ледь помітно пробивалося приглушене світло нічника - донька вже міцно спала.

Скинувши підбори, Олена вдячно відчула прохолоду підлоги під втомленими стопами. Повітря тут, у рідній домівці, здавалося зовсім іншим, ніж у затишному будинку Юрія. Тут пахло звичним домашнім затишком, ледь вловимим пилом і солодким ароматом дитячого шампуню, який так любила Маша. Вона відчула гострий укол сорому: ніби вона зрадила цей спокій, провівши ніч там, у «коконі» Юрія.

Раптом телефон у сумочці здригнувся, порушуючи тишу. Олена дістала гаджет, сподіваючись, що це не чергове робоче сповіщення.

На екрані світилося повідомлення від Міші: «Привіт, ну як сюрприз?»

Олена нахмурилася, намагаючись згадати, про що йдеться. Сюрприз? Він же обіцяв щось придумати для Маші, щоб помиритися. Вона швидко надрукувала відповідь: «Привіт. Я тільки прийшла, була не вдома. Сподіваюся, Маша задоволена сюрпризом?»

Відповідь прийшла миттєво: «А чого так пізно?»

Олена прикусила губу, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування через такий нахабний тон. «Міш, у мене є особисте життя», - відрізала вона, сподіваючись поставити крапку в цій розмові.

«Будеш спати?» - знову запитав він, ігноруючи її відстороненість.

«Так, планую в душ і спати», - коротко відповіла Олена, відчуваючи, як втома нарешті бере своє.

Вона вже збиралася відкласти телефон і піти до ванної, як екран знову спалахнув. Прийшло фото. Олена нерішуче натиснула на вкладення, і подих перехопив.

На знімку був Міша. Він справді був у душі - краплі води стікали по його засмаглих плечах, волосся було мокрим і розтріпаним. Фото було цілком пристойним, лише верхня частина тіла, але сама ситуація… контраст між її втомою і його відвертою грайливістю вибив її з колії.

Під фото з’явилося коротке повідомлення: «І я зараз теж приймаю душ».

Олена завмерла посеред передпокою. Серце, яке щойно почало заспокоюватися, знову зробило стрибок. Вона дивилася на екран, де краплі води на його шкірі виглядали непристойно близько, і відчула, як прохолода ночі в квартирі раптом змінилася гарячою хвилею, що розлилася по тілу. Це була гра, небезпечна і зухвала, і вона відчула, як невидимі нитки, що тягнулися від Міші, почали затягуватися на її шиї.

Чи відповісти? Що написати, щоб не втратити контроль, але й не дати йому зрозуміти, як сильно це її зачепило?

Вона вдивлялася в екран, де краплі води на його шкірі здавалися майже осяйними в напівтемряві ванної кімнати. Це виглядало занадто зухвало для хлопця її доньки, занадто... особисто.

Її пальці, що ледь помітно тремтіли, швидко набрали повідомлення: «Це що таке?»

Вона затамувала подих, очікуючи виправдань, вибачень або чергової порції флірту. Але відповідь прийшла без затримки, холодна і настільки спокійна, що це збило її з пантелику ще більше:

«Нічого, просто збіг. Я теж закінчував день, як і ти. Ми ж обидва люди, Олено».

Олена повільно опустила руку з телефоном. «Ми обидва люди». Ці слова звучали як виклик або, можливо, як насмішка. Він наче зрівнював їх, стираючи ту невидиму межу, яку вона намагалася будувати між ними — межу віку, статусу та пристойності.

Вона глянула на двері Машиної кімнати, потім на власне відображення у темному дзеркалі передпокою. Втомлені очі, злегка розмазана туш, відблиск екрана на обличчі.

«Мабуть, я справді відстала від життя», - промайнуло в голові. - Чи це сучасний спосіб спілкування, де ніхто нікому нічого не винен? Чи це просто Міша, ну він такий?

Олена відчула, як роздратування, що кипіло хвилину тому, змінилося глухим почуттям власної незграбності. Вона почувалася так, ніби намагалася прочитати книгу, написану мовою, яку вона вже забула або ніколи не знала.

Вона не стала більше нічого писати. Просто вимкнула телефон, поклала його на поличку і пішла у ванну. Їй треба було змити з себе цей вечір - і парфуми Юрія, і цей дивний, тривожний «збіг» від Міші.

Але під теплими струменями води, заплющивши очі, вона чомусь знову побачила те фото. І вперше за довгий час «залізна леді» не знала, що робити завтра.

Олена стояла під гарячими струменями води, але тепло не приносило спокою. Воно лише посилювало відчуття, що вона опинилася в пастці між двома світами: один - стабільний, звичний, але такий, що став чужим, і другий - небезпечний, сповнений незрозумілих імпульсів, які Міша випромінював з такою зухвалою легкістю.

Вийшовши з ванної, вона обгорнулася рушником і на мить завмерла, прислухаючись. У квартирі було тихо, але ця тиша здавалася наелектризованою. Вона підійшла до полички, де лежав телефон. Екран був темним, але в уяві Олени він досі світився тим самим фото.

«Ми обидва люди».

Ця фраза Міші дратувала її своєю простотою. Він знімав з неї статус "мами", "дорослої жінки", "вихованої леді", переводячи все на мову інстинктів. Олена відчувала, як її звичний світ, де все мало бути розкладено по поличках, дає тріщину. У неї було життя, яке вона будувала роками - правила, етикет, обов'язки перед Машею, очікування соціуму. А тепер з'явився хлопець, який одним знімком змусив її відчути себе не "залізною леді", а звичайною жінкою, чиє серце вперше за довгий час забилося нерівно.