Глава 12

Вихід з офісу після такого дня здавався втечею з поля бою. Сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи асфальт у колір брудного золота, а Олена відчувала себе витиснутою, як лимон. Вона вже планувала, як швидко дійде до зупинки, впаде в крісло маршрутки і нарешті вимкне мозок.

Але біля самого бордюру, тихо муркнувши двигуном, загальмував знайомий автомобіль. Це був Юрій.

Його поява була настільки різкою, що Олена на мить зупинилася, кліпаючи очима. Вона не чекала його. Юрій визирнув із вікна, і в його очах читалися впевненість та легка усмішка людини, яка звикла отримувати те, що хоче.

Вона мовчки підійшла і сіла на переднє сидіння. Салон зустрічав її ароматом дорогого шкіряного салону та ледь помітним парфумом Юрія - терпким, деревинним, зовсім не схожим на легковажний запах Міші.

Юрій нахилився до неї, і перш ніж вона встигла вимовити бодай слово, його губи торкнулися її щоки. Поцілунок був теплим, занадто інтимним для робочого дня, але Олена не відсахнулася - у неї просто не вистачило на це сил.

- Як справи? Устала? - його голос звучав низько, вібруючи в замкненому просторі авто.

Олена відкинула голову на підголівник, заплющивши очі. Вона відчула, як напруга в плечах, яку вона несла з собою весь день, почала повільно відпускати, змінюючись іншим, не менш складним почуттям.

- Все добре, - видихнула вона, намагаючись додати голосу бадьорості, хоча виходило погано. - Не очікувала тебе побачити. Ти не подзвонив.

Юрій спокійно перевів погляд на дорогу, ввімкнув передачу і плавно рушив з місця.

- Коли я дзвоню, у тебе завжди якісь справи, - сухо відрізав він, але в цій сухості не було злості, лише констатація факту. - Я вирішив, що простіше приїхати самому. Ми їдемо до мене, будемо вечеряти.

Олена завмерла. «Їдемо до мене». У цих словах не було запитання, не було пропозиції - це був факт. Вона відчула дивну суміш роздратування і полегшення. Вона так втомилася приймати рішення, від «чому ти не відповідаєш», від постійних «треба», що перспектива просто віддати контроль комусь іншому на цей вечір здавалася спокусливою.

Вона глянула на нього. Юрій виглядав непохитною скелею. Він не маніпулював, як Міша, він не «оцінював» її, як директор. Він просто брав своє.

- Юро, у мене на вечір були інші плани... - тихо спробувала заперечити вона, хоча сама знала, що ніяких планів немає. Лише порожній холодильник і бажання забутися сном.

- Сьогодні ввечері в тебе є лише один план - відпочити, - він кинув на неї швидкий погляд, і в його очах промайнуло щось тепле, ледь помітне. - Я все зроблю сам. Ти тільки розслабся.

Олена знову заплющила очі, дозволяючи машині везти її геть від проблем. За вікном миготіли вогні міста, перетворюючись на кольорові плями. Вона знала, що це ще один чоловік, ще одна складність, ще одна відповідальність. Але зараз, коли колеса м’яко котилися дорогою, вона дозволила собі просто бути пасажиром у власному житті.

Будинок Юрія зустрів їх тишею та прохолодою. Як тільки він відчинив двері, з вітальні випливла його кішка - розкішна, чорна  красуня з очима кольору стиглого бурштину. Вона плавно підійшла до них, граціозно вигинаючи спину, і видала тихе, вібруюче «мур».

Олена пройшла у ванну кімнату. Миття рук стало своєрідним ритуалом очищення від усього робочого дня: холодний керамічний умивальник, тепла вода, ароматне мило. Дивлячись у дзеркало, вона бачила втомлену жінку, чиї очі вперше за довгий час не змушували її грати роль «залізної леді».

Поки вона була в ванній, з кухні почали долинати дивовижні запахи. Юрій справді не жартував - він готував вечерю. Олена вийшла до вітальні й застала його за останніми приготуваннями. Стіл був накритий не химерно, але дуже вишукано: запечена риба з травами, аромат якої збуджував апетит, легкий салат із соковитих овочів та келихи, в яких виблискувало золотисте вино.

Поки Юрій накладав вечерю, Олена відчула гостру необхідність повідомити доньку. Пальці звичним рухом пробігли по екрану: «Сонечко, не чекай, затримаюся на вечері, прийду пізно». Відправивши повідомлення, вона відчула, як останній клапоть відповідальності, що тримав її в напрузі, відпав.

Вечеря була неймовірною. Юрій виявився майстерним кулінаром, але справжньою «спецією» цього вечора був його спокій. Він не запитував про роботу, не тиснув, не вимагав розмов про плани на майбутнє. Він просто розповідав про якісь дрібниці, про дивні звички своєї кішки, про музику, яку він любить слухати в дощ.

Олена сама не помітила, як келих вина зробив свою справу, а атмосфера безпеки огорнула її, наче теплий плед. Вона почала посміхатися - не натужно, а щиро. Її плечі, що весь день були натягнуті як струни, нарешті опустилися.

- Знаєш, - тихо сказала вона, дивлячись, як Міла вмостилася у неї в ногах, - я навіть не пам’ятаю, коли востаннє ось так просто сиділа і нікуди не поспішала.

Юрій простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю. Це було тепло, яке вона не отримувала від інших чоловіків сьогодні. Це було не домагання, не вимога - це було запрошення бути собою.

Все сталося якось само собою: розмови перетекли у м’яку тишу, вино закінчилося, а вечір перетворився на затишну напівтемряву. Вона не відчувала жодного примусу чи сумнівів. Навпаки, виникало дивне відчуття, ніби вона нарешті опинилася там, де її чекали, де їй не треба було нікого переконувати у своїй силі. У цій тиші, порушуваній лише тихим муркотінням кішки, Олена відчула себе живою, захищеною і - вперше за довгі роки - просто щасливою у цей конкретний момент.