Глава 11

Атмосфера в офісі з самого ранку була наелектризованою. День зарплати завжди діяв на колектив як подразник: повітря було важким від очікування та прихованої нервозності. Олена, як головна бухгалтерка, відчувала цю напругу на фізичному рівні. Вона вже давно розклала відомості на столі, перевірила кожну цифру тричі, щоб уникнути навіть найменшої помилки.

Кава в горнятку вже ледь помітно парувала, але Олена так і не встигла зробити й ковтка - двері відчинилися, і в кабінет увійшов директор. Його поява завжди означала одне: допит.

Він зібрав усіх у кабінеті. Почався розбір польотів - сухий, прискіпливий аналіз результатів роботи кожного відділу. Директор ходив по кабінету, звичним жестом поправляючи краватку, і його голос, зазвичай впевнений, сьогодні звучав якось особливо гостро.

Олена стояла біля столу з паперами. Коли директор підійшов ближче, щоб глянути на фінальні цифри у відомості, в кабінеті на мить стало тихо. Він нахилився над її столом, ніби вивчаючи рядок із прибутками.

І раптом - це сталося.

Він обережно, але досить впевнено схопив Олену за лікоть. Це не було схоже на випадковий жест підтримки чи звичайний робочий контакт. Його пальці повільно, майже по-котячому, провів по її руці від ліктя до передпліччя, ледь торкаючись шкіри. Цей рух був настільки невідповідним до робочої обстановки, що Олена на секунду заціпеніла.

Вона різко підняла погляд. Його очі, які секунду тому були зосереджені на цифрах, тепер з ледь помітним, хижим прищуром дивилися на неї. В кабінеті було повно людей, але в цей момент Олені здалося, що вони з директором одні в порожній кімнаті.

«Що це було?» - промайнуло в голові. Вона відчула, як по спині пробіг холод, а рука, якої він торкнувся, ніби раптом стала чужою і гарячою одночасно.

Олена відчула, як всередині неї, ще хвилину тому професійно холодної, знову спалахує той самий вогник опору, який вона сьогодні вранці так успішно застосувала проти Михайла. Вона не відсахнулася, не вигукнула, але в її погляді з'явилася та сама «сталь», про яку вона згадувала раніше. Вона повільно, але демонстративно зробила крок назад, розриваючи контакт.

- Відомості перед вами, Сергію Петровичу, - сказала вона рівним, трохи сухішим, ніж зазвичай, голосом. - Є якісь конкретні питання по цифрах, чи ми переходимо до підпису?

В кімнаті ніхто нічого не помітив, але повітря навколо Олени стало ще щільнішим. Вона відчувала на собі його погляд, який тепер став важчим, майже зухвалим.

Директор на мить затримав на ній погляд - той самий, що змусив її здригнутися, - але потім його обличчя розгладилося, перетворюючись на звичну ділову маску. Він випростався, відпускаючи її лікоть, і обвів поглядом присутніх.

- Відомості в порядку, - гучно промовив він, і в його голосі з’явилася та нотка задоволення, яка завжди змушувала колектив підтягнутися. - Більше того, я скажу: всі ви отримаєте премію цього місяця. І, Олено Петрівно, - він кивнув їй, - ви маєте повне право додати до своєї відомості додатковий відсоток.

У кабінеті запала тиша. Співробітники перезирнулися: премії в їхній компанії не були чимось буденним, а вже тим паче - «додавати собі самому» було чимось із розряду фантастики.

- Зараз поясню, щоб не було зайвих запитань, - директор усміхнувся, і в цій посмішці вже не було нічого хижого, лише професійне визнання. - Ми виграли той тендер лише завдяки Олені Петрівні. Її розрахунки та оформлення документів були настільки бездоганними, що замовник не мав жодного шансу сказати «ні». Це ваша заслуга, Олено. Дякую.

Він коротко кивнув і, розвернувшись, вийшов із кабінету, лишивши по собі відчуття легкого шоку. Колеги почали схвально гудіти, вітаючи Олену, але вона майже не чула їх.

Її серце все ще калатало, як оскаженіле, але вже з іншої причини. Олена відчула, як до обличчя приливає жар, але тепер це був сором не за нього, а за себе.

«Боже, Олена, ти що твориш?» - подумки картала вона себе, відчуваючи, як руки стають вологими. - «Я вже знову приписала собі хтозна що... Що з тобою таке? Всюди мерещяться залицяння, усюди ввижається якийсь підтекст».

Вона опустилася на свій стілець, дивлячись на відомість, яка раптом перестала здаватися просто папером з цифрами. Олена усвідомила, наскільки сильно останні події вибили її з колії.

Вона зробила глибокий вдих, намагаючись втихомирити внутрішній хаос. Робота була її фортецею, і сьогодні вона вкотре довела собі, що в цій фортеці вона - королева. Але оце «залицяння», яке вона вигадала за секунду, залишило неприємний осад.

Чи справді це була лише вдячність директора? Чи, можливо, її інтуїція не зраджує, і він таки балансує на межі між професійним захопленням і чимось більшим, а сьогодні просто обрав «безпечний» шлях, щоб її перевірити?

Олена відсунула каву, яка вже зовсім охолола. Тепер, окрім робочих завдань, у неї з’явилося нове питання: як відрізнити реальну загрозу від власної проекції, народженої втомою та недовірою до чоловіків?

Олена так і сиділа за столом, поки кабінет поступово порожнів. Колеги, обговорюючи премії, розходилися по своїх місцях, і лише цей легкий фоновий шум - дзвін клавіатур, приглушені голоси - повертав її до реальності.

Відомість лежала перед нею. Цифри, які ще годину тому були для неї звичним робочим інструментом, тепер здавалися якимось дивним свідченням її «успіху». Вона справді виклалася на тендері. Вона справді була найкращою. Але чи вартував цей успіх того відчуття розгубленості, яке розливалося під ребрами?