Глава 10

Олена ледь встигла скинути кросівки, як побачила Машу. Донька сиділа на кухонному диванчику, обхопивши руками коліна. Її обличчя було мокрим, а туш розмазалася, роблячи її схожою на маленьку дитину, що загубилася.

- Що трапилось?! - Олена кинулася до неї, забувши про власний вечір, про Юрія, про димчасто-сірий кардиган, у якому їй нарешті було спокійно.

Маша підняла на неї почервонілі очі. Голос її тремтів:

 - Ми сиділи в «Вероні», все було добре… Потім прийшли якісь його друзі. Компанія… гучна, знаєш, такі, що вважають, що весь світ крутиться навколо них. Міша змінився миттєво. Він просто сказав, щоб я їхала додому. І навіть не викликав таксі. Вивів мене на зупинку, і пішов назад.

Олена відчула, як всередині неї, де ще хвилину тому панував спокій, закипає щось зовсім інше - холодна, гостра лють. Це не була професійна сталь, це був гнів матері, чиє дитя обідили.

Олена міцно обняла доньку, відчуваючи, як тремтить її тендітне тіло. Маша уткнулася в її плече, і Олена на мить заплющила очі, змушуючи себе бути розважливою, хоча всередині все ще вирував шторм.

- Машунь, ну не плач, - тихо промовила вона, погладжуючи доньку по волоссю. - Може, він просто розгубився? Може, це були якісь старі друзі, яких він не бачив роками, і він просто не знав, як правильно поєднати вас у компанії?

Маша відсторонилася, витираючи сльози долонями. В її очах стояло болісне запитання, яке вона боялася вимовити вголос, але все ж озвучила:

- Ма, а може... може йому просто «стремно» зі мною? Може, я якась не така для його оточення?

Олена відчула, як серце стиснулося від цього болю. Вона знала це почуття - сумнів у власній цінності, який отруює зсередини. Довго і терпляче вона підбирала слова, переконуючи Машу, що її цінність не визначається тим, чи захотів якийсь хлопець «похизуватися» нею перед друзями. Вони просиділи так ще годину, поки Машине дихання нарешті не вирівнялося, а втомлені очі не почали злипатися.

Коли Маша нарешті пішла у свою кімнату, в квартирі знову запала тиша. Олена зайшла у свою спальню, все ще не знімаючи кардиган - той самий, у якому вона була на побаченні, і який зараз здавався не захистом, а нагадуванням про втрачений спокій.

Вона ледь встигла відкласти телефон, як він засвітився, сповіщаючи про вхідне повідомлення. Олена завмерла, впізнавши номер.

«Доброї ночі? як погуляли?» - від Міші.

Це повідомлення виглядало таким буденним, ніби нічого не сталося. Олена дивилася на екран, і її пальці мимовільно стиснулися в кулак. Вона знала, що Михайло чекає на звичну відповідь: люб'язну, виховану, можливо, трохи вибачливу за те, що вона не прийшла.

Вона підійшла до вікна. Десь там, за нічним містом, Юрій, мабуть, вже вдома. Він написав, що доїхав, як вона просила, а вона так і не відповіла. Перед очима знову постало його спокійне обличчя і рука, що так надійно накрила її долоню. Контраст між цією чоловічою зрілістю і дешевою маніпулятивністю Міші став настільки очевидним, що в Олени перехопило подих.

Вона почала набирати відповідь, але зупинилася.

Першим вона вирішила віддати борг тепла тому, хто зробив її вечір спокійним.

Вона швидко набрала: «Юр, дякую тобі за чудесний вечір. Мені було дуже потрібно відчути цю тишу поруч з тобою».

Відповідь прийшла майже миттєво. На екрані з’явилися три смайлики - червоні губки, що надсилають поцілунок.

Олена на мить завмерла, вдивляючись у дисплей. Вона очікувала чогось більш... фундаментального. Юрій, зі своєю глибиною, зі своїми історіями про батька, зі своєю зрілістю - і раптом ці три легковажні поцілунки? Вона відчула дивне замішання. Невже дорослий, серйозний чоловік, який щойно відкрив їй душу, тепер просто лінується набрати хоча б одне речення? Це виглядало так само невідповідно, якби професор філософії раптом почав розмовляти мовою підліткових мемів. Це розчарування було майже фізичним - немов вона знову намагалася відшукати сенс там, де його зараз не було.

Вона відклала телефон, відчуваючи, як приємне тепло, залишене побаченням, починає випаровуватися. Замість нього прийшла холодна рішучість щодо іншого повідомлення.

Олена відкрила чат із Михайлом. Його безтурботне «Як погуляли?» виглядало як ляпас. Вона не стала входити в роль вибачливої «матусі». Вона вирішила розставити межі, раз і назавжди.

«Михайле, - написала вона, чітко карбуючи кожну літеру, - моя донька прийшла додому в сльозах. Що це було?»

Вона навмисно використала «моя донька», щоб Михайло відчув дистанцію. Тепер вона була матір'ю, яка захищає своє.

 «Олено, не роби з мухи слона. Я не бачив їх цілу вічність. Маші там було б нудно бо дівчат там не було. А по-третє, ми ж просто зустрічаємось, правда? Жодних обітниць ми один одному не давали».

Олена дивилася на ці слова, і вони здавалися їй настільки чужими, ніби вона ніколи й не знала цієї людини. Вона не стала писати довгих пояснень. Це було б марно. Вона просто відповіла:

«Дякую за відвертість, Михайле. Вона допомогла мені зрозуміти все, що потрібно».

Михайло не змусив себе чекати. «Хочеш, я приїду?», - прийшло від нього.