Глава 8

Олена прокинулася від різкого звуку: десь у коридорі Маша занадто гучно грюкнула дверима ванної.

Олена сіла на ліжко, притиснувши долоні до обличчя, намагаючись вгамувати пульсацію в скронях. Спина все ще нила - відгомін вчорашнього емоційного марафону, - але душевна втома була в рази важчою. Вона підійшла до дзеркала, і звідти на неї дивилася жінка з темними колами під очима, які навіть дорогий консилер відмовлявся маскувати.

Вийшовши на кухню, вона побачила Машу. Донька виглядала свіжою, усміхненою і абсолютно непідозрілою, наче нічого в цьому світі не могло порушити її ідилію.

- Доброго ранку, мам! - Маша з апетитом намазувала джем на тост. - Міша заїде через двадцять хвилин. Підкине мене до універу, а тебе на роботу, якщо хочеш. Йому якраз по дорозі. Ти виглядаєш... ну, як завжди, ідеально, але очі втомлені. Погано спала?

Олена завмерла, міцно стиснувши чашку. «Міша заїде».

«Ні, ніяких слабкостей», - наказала вона собі. Вона була жінкою, яка контролює все. А значить, ніякий хлопець її доньки не має права бачити її розбитою.

Олена кинулася до ванної. Час перетворився на ворога. Вона наносила макіяж вправними, майже механічними рухами, одночасно роблячи ковток холодної кави, щоб остаточно прокинутися. Прасувати сорочку часу не було, тому вибір впав на вчорашню сукню - вона все ще виглядала бездоганно, але сьогодні цей одяг здавався їй формою, у якій вона збирається на поле бою.

Рівно за двадцять хвилин пролунав дзвінок. Серце Олени зрадницьки калатало, наче в підлітка перед першим побаченням. Вона натягнула маску «ділової жінки», глибоко вдихнула і відчинила двері.

Михайло стояв на порозі. У його погляді не було й натяку на вчорашню зухвалість чи нічне повідомлення. Він був бездоганно ввічливим, майже формальним.

- Доброго ранку, Олено, - він злегка кивнув, зберігаючи ідеальну дистанцію. - Машунь, ти готова?

- Так! - Маша підлетіла до нього, обіймаючи за шию, і ця картинка викликала в Олени хвилю внутрішнього протесту.

- Ви погано спали? - запитав Михайло, і в цьому запитанні було стільки удаваної турботи, що Маша, яка застібала сумку, навіть не звернула уваги на підтекст.

Олена відчула, як всередині закипає лють, змішана з страхом.

- Дякую, Михайле, - відрізала вона, перебиваючи його, її голос пролунав холодно, як сталь. - Ми йдемо?

В машині було тісно, хоча повітря в салоні здавалося розрідженим. Маша вмостилася попереду, безтурботно гортаючи стрічку соцмереж, а Олена сіла позаду, наче в ізоляторі. Вона бачила в дзеркало заднього виду, як Михайло час від часу кидає на неї погляди. Він вів машину розслаблено, однією рукою, і ця впевненість дратувала її до сліз.

- Міша, ти сьогодні якийсь мовчазний, - Маша поклала руку йому на плече, порушуючи тишу. - Що сталося?

- Все добре, люба, - він посміхнувся, - Просто думаю про плани на вечір. Можливо, поїдемо кудись? Хочеться змінити обстановку.

- Добре, в мене сьогодні  4 пари і я вільна.- сказала Маша.

- А ви? Якщо нема побачення хочете з нами? – спитав Михайло.

- В мене інші плани на сьогодні.

Коли машина вже майже під їхала до роботи, Олена з полегшенням видихнула. Простір салону, насичений ароматом парфуму Михайла та безтурботним сміхом Маші, нарешті перестав тиснути.

- Зупини тут, Мішо, будь ласка. Ще є час до початку дня, вип’ю кави, - голос Олени нарешті прозвучав рівно, без сталевих ноток.

Маша, як завжди імпульсивна, чмокнула маму в щічку:

- До вечора, мамуль! Не перевтомлюйся!

- Гарного дня, Олено, - Михайло кивнув.

Вона вийшла з машини, глибоко вдихнула свіже ранкове повітря і зайшла до кавярні. З горнятком кави в руках попрямувала до офісу. Її думки почали вибудовувати логічні бар'єри: «Сьогодні й натяку не було. Він був стриманий і зачепитися нема за що. Ні, все це лише плід твоєї уяви. Він хлопець твоєї доньки, він піклується про неї, він вихований. А ти… ти просто втомилася, Олено. Ти стара дура, яка возомнила себе Мілфою там, де є лише звичайна ввічливість». З кожним ковтком кави впевненість поверталася. Вона знову ставала собою - зібраною, професійною, недосяжною.

День минав у ритмі спокою, поки посеред дня не задзвонив телефон. На екрані світилося «Юрій». Олена здивовано підняла слухавку.

- Привіт, Олено, - його голос був дивно теплим, майже інтимним. - Як твій день? Маю вільну годинку, подумав… може, я заїду? Чесно кажучи, я за тобою скучив.

Олена завмерла. Після невдалого побачення скучив? Юрій - людина-алгоритм, який завжди жив за графіком і ніколи не дозволяв собі емоційних розхитувань? Це було так неочікувано, що вона на мить втратила дар мови.

- Так, - нарешті видихнула вона. - Заїжджай. Я буду чекати.

Коли його елегантне авто припаркувалося біля офісу, Олена відчула дивне піднесення. Вона сіла в машину, відчуваючи, як холодний діловий світ залишається зовні. Юрій виглядав стомленим, але його очі - вперше за довгий час - дивилися на неї без жодного аналізу, просто з цікавістю.

Вони говорили про роботу, про звичайні справи, але повітря між ними змінилося. Юрій раптом замовк, поклав свої руки на її долоні - вони були теплими та надійними. Він повільно підніс її руки до своєї гладкої, виголеної щоки. Олена відчула шорох своєї шкіри об його обличчя і завмерла, ледь дихаючи. Це було так… правильно. Це було так по-дорослому.