Глава 7

Ранок наступного дня почався з дивного відчуття - повної відсутності звичного фонового шуму. Олена звикла до того, що її телефон  це живий організм, що вібрує від робочих питань, повідомлень Юрія або випадкових «випадкових» жартів Михайла. Але сьогодні стрічка повідомлень була стерильно чистою.

Олена сиділа в офісі, дивлячись у монітор. Робочий звіт, що зазвичай займав у неї годину, сьогодні розтягнувся на три. Вона постійно ловила себе на тому, що чекає сповіщення.

Михайло не привіз каву. Це було настільки незвично, що вона навіть тричі перевірила, чи не залишив він стаканчик на лавочці.

Але найгіршим було інше – Юрій! Юрій, який завжди був пунктуальним, розважливим і передбачуваним, мовчав. Олена відчувала, як всередині неї прокидається якась архаїчна, майже дитяча гордість. «Я не буду писати першою», - твердо вирішила вона. «Якщо він дорослий чоловік і його зачепила моя втеча -  він має сказати. А якщо ні... що ж, значить, він просто вирішив припинити цю гру».

Вона відчувала себе «правильною жінкою», яка знає правила гри, але чомусь ці правила приносили лише дискомфорт. Чому їй так важливо, щоб Юрій написав? Це бажання бути коханою чи просто бажання контролювати ситуацію?

З роботи вона поїхала рівно о шостій, вперше за місяць не затримавшись ні на хвилину. У квартирі було тихо. Маша вже була вдома.

- Привіт, мам, - Маша сиділа на дивані, гортаючи стрічку в Instagram, але вигляд у неї був розсіяний.

- Привіт, люба. А де Михайло? - Олена намагалася, щоб голос звучав максимально буденно, але внутрішньо вона напружилася.

- Міша сьогодні зайнятий. Якісь справи, - Маша знову відклала телефон і зітхнула. - Каже, що напише пізніше. Мам, сьогодні наш сімейний вечір. Що будемо робити? Може, замовимо піцу?

Олена зняла туфлі, відчуваючи втому, що осідала на плечі важким вантажем.

- Піцу - це чудово. А чим це він зайнятий? - вона підійшла до кухні, намагаючись не дивитися на доньку.

- Не знаю, - Маша знизала плечима. - З ним останнім часом щось відбувається. Він якийсь дивний, розсіяний. Не можу зрозуміти, що в нього в голові. То він дуже уважний, то раптом замикається в собі.

Олена завмерла біля холодильника. Вона згадала вчорашній погляд Михайла, те, як він торкнувся її плеча. Чи це «дивне» в ньому пов’язане з нею? Вона відчула гострий укол провини, змішаний з небезпечною цікавістю.

- Мабуть, робота, - сухо припустила Олена. - У чоловіків бувають періоди, коли їх треба просто залишити в спокої.

- Можливо, - Маша підійшла до матері й обійняла її. - Ти така втомлена, мам. Давай сьогодні просто подивимося щось легке? Без звітів, без думок про роботу і без... ну, без усіх цих дорослих проблем.

Вони вечеряли піцою прямо на дивані. Маша сміялася, розповідала про якісь університетські новини, але Олена була не тут. Її думки крутилися навколо порожнього екрана телефону.

Чому Юрій не пише? Чи це кінець? Чи він чекає, поки я визнаю, що була не права?

В якийсь момент Олена не витримала. Коли Маша пішла в іншу кімнату за пледом, Олена відкрила месенджер. Юрій був онлайн. Він був онлайн останні пів години, але жодного повідомлення від нього не надійшло. Вона впіймала себе на бажанні відправити бодай крапку, просто щоб побачити, як він відреагує, але зупинила себе. Це було б падіння. Це було б визнанням того, що він їй потрібен.

- Мам, ти про щось думаєш? - Маша повернулася з пледом і помітила її зосереджений вираз обличчя.

- Просто... думала про завтрашні зустрічі, - збрехала Олена.

Вона дивилася на екран і відчувала, як її «правильний» світ тріщить по швах. Вона намагалася бути ідеальною мамою, успішною жінкою, донькою, яка нікого не засмучує, але зараз вона почувалася просто самотньою людиною, яка опинилася в пастці власних очікувань.

Пізніше, коли Маша вже спала, Олена стояла біля вікна. Місто внизу жило своїм життям. Десь там був Юрій, який, можливо, зараз вечеряв у дорогому ресторані з кимось іншим, або просто спокійно читав книгу, не думаючи про неї.

Вона раптом зрозуміла, що страх втратити Юрія  це не любов. Це страх втратити стабільність, яку він уособлював.

Олена ще раз глянула на телефон. Юрій нарешті вийшов з мережі. Вона заблокувала екран і відклала телефон на стіл.

Олена лежала в ліжку, перекочуючись з боку на бік, наче намагалася знайти ідеальну позицію в житті, а не просто на матраці. Спину «прострілювало» - відгомін восьмигодинного сидіння в офісі та вчорашньої емоційної гойдалки. Вона збивала подушку, сердито зітхала, але біль лише вперто пульсував, нагадуючи про те, що треба стежити за здоров’ям.

Раптом кімната спалахнула холодним, голубуватим світлом. Екран телефону, що лежав на тумбочці, сповістив про повідомлення.

«Привіт, не спиш?»

Серце Олени пропустило удар, а потім зробило сальто. Михайло. Це було так невчасно, так неправильно, що вона навіть на мить перестала дихати. Вона вдивлялася в літери, ніби шукала між ними якийсь прихований код.

«Ні, спина болить», - відповіла вона, перш ніж встигла подумати, що ця відповідь звучить надто відверто, майже як запрошення до продовження діалогу.