Глава 6

Олена втупилася в екран телефону.

- Мам, ти де? Михайло сказав, що заїде за мною, але в нього якісь справи... Ти можеш сьогодні раніше? - голос Маші був розгубленим.

Олена перевела погляд на Юрія. Він стояв біля вікна, спостерігаючи за нею. Його обличчя знову стало непроникним, ніби той імпульсивний момент на кухні був лише грою світла.

- Так, сонечко, я... я скоро буду, - промовила вона, намагаючись повернути голосу впевненість.

Вона поклала телефон і зітхнула:

-  Юрію, мені справді треба їхати. Маша чекає.

Юрій повільно підійшов до столу. Він не виявляв жодних ознак розчарування чи образи, лише кивнув, ніби вона щойно повідомила його про погодний прогноз.

- Ясно. Сім’я - це святе, - сказав він, дістаючи з кишені телефон. Кілька швидких натискань на екран. - Викликав тобі таксі. Буде через п’ять хвилин.

Олена кліпнула очима, очікуючи, що він почне вмовляти її залишитися, або хоча б запропонує підвезти, як обіцяв раніше.

 - Ти... ти не поїдеш? - несміливо запитала вона.

Юрій ледь помітно посміхнувся, але в його очах знову промайнув той самий холодний блиск прагматика.

 - Олено, я випив вина. А сідати за кермо в такому стані - це не лише протизаконно, а й нераціонально.- він подивився на екран свого телефону, а потім на Олену. - Поїздка коштує рівно триста двадцять гривень.

Він підійшов до полиці, де лежав його гаманець, дістав купюри й акуратно, з хірургічною точністю, відрахував суму.

- Ось, рівно триста двадцять. Це щоб у тебе не було незручностей з водієм, - він простягнув їй гроші.

Олена застигла, дивлячись на банкноти в його руці. Це було так... дивно. Він щойно намагався переконати її забути про всі правила світу, а тепер діяв як калькулятор. Вона взяла гроші, відчуваючи, як тепла ніжність, що жевріла в душі, миттєво холоне.

- Дякую, - сухо відповіла вона.

- Нема за що, - Юрій коротко поцілував її руку, але цей жест видався їй тепер механічним, як прощання з діловим партнером після вдалої угоди. - Ти чудово виглядала сьогодні, Олено. І обід був... непоганим.

Олена вийшла з будинку, ледь не спіткнувшись на ґанку. Вона сідала в таксі, відчуваючи дивний післясмак. З одного боку, Юрій був «ідеальним»  він не тиснув, він відпустив її до доньки, він подбав про її комфорт. Але з іншого... він був настільки зосереджений на точності, на цифрах, на кожній копійці, що їй стало не по собі.

Вона дивилася у вікно авто, намагаючись зрозуміти, що саме її зачепило більше: те, що він так легко відпустив її в момент найвищої напруги, чи те, що він розрахувався з нею, як з працівником, якому платять за виконану роботу.

«Мабуть, це і є справжній дорослий світ», - подумала вона, затискаючи в долоні гроші, які він їй дав. А в голові раптом виник спогад про свого загиблого чоловика - зовсім іншого, того, хто не рахував би ні копійок, ні часу, того за ким як за стіною.

Олена відчинила двері квартири, втомлено зітхнувши. У передпокої пахло свіжим чоловічим парфумом та чимось солодким

- Мам, ти нарешті! - Маша визирнула з кухні, вбрана в легку сукню, яка робила її такою тендітною і молодою. - Ми вже збиралися йти. Міша тут, чекає.

Михайло стояв у вітальні, гортаючи якийсь журнал. Почувши голос Олени, він підвівся. У його погляді, зазвичай прямому і сміливому, сьогодні промайнула ледь вловима тінь  ніби він сам не був упевнений, чи варто йому піднімати очі.

- Доброго дня, Олено, - привітався він. Його голос був рівним, але якимось напруженим.

- Привіт, Мішо, - Олена намагалася виглядати максимально спокійно. - Ви надовго?

- Прогуляємося до набережної, - відповів Михайло, не зводячи очей з Олени. Він зробив крок у її бік, щоб взяти ключі, які лежали на тумбі, і їхні плечі випадково торкнулися.

Він не відсахнувся. На мить він завмер, і в цій тиші Олена почула, як він зробив глибокий, ледь чутний вдих, наче намагаючись вловити її аромат. Це було не зухвало, а скоріше... розгублено. Так наче він раптом усвідомив, що знаходиться занадто близько, і це його злякало.

- Ти якась пригнічена, - зауважила Маша, підходячи до них і беручи Михайла під руку. - Щось на роботі?

- Н, все добре, - коротко кинула Олена, переводячи погляд на доньку. - Просто втомилася.

Михайло подивився на Машу, потім знову на Олену. Він прибрав руку, ніби обпікся. Його обличчя знову набуло виразу «правильного хлопця», але очі видавали внутрішню боротьбу.

- Може, вам варто відпочити? - запитав Михайло,- Виглядаєте так, ніби цей день вас виснажив до межі.

- Вона завжди так, - засміялася Маша, цілуючи маму в щоку. - Вона в нас трудоголік. Все, мам, ми пішли. Не сумуй!

Олена спостерігала, як вони виходять. Михайло притримав двері, але перед тим, як переступити поріг, він обернувся. Це був швидкий, майже миттєвий погляд  у ньому не було бажання підкорити, лише якесь болісне усвідомлення того, що він стоїть між двома світами.

- Гарного вечора, Олено, - тихо сказав він.