Глава 5

Вона не звернула увагу на повідомлення і не відповіла на них. Привела себе до ладу і побігла на роботу. Ранок на роботі перетворився на справжній хаос. Телефон мовчав у сумці, поки вона гарячково намагалася «закрити» всі справи, щоб втекти після обіду. Вона була настільки зосереджена на звітах, що навіть не помітила, як сплив час.

О десятій ранку перед входом припаркувалося авто Михайла. Він виглядав, як завжди, ідеально, а в руках тримав паперове горнятко, від якого йшла приємна пара.

- Добрий день, виходь на каву – подзвонив Михайло.

- Я зайнята, Міш, просто катастрофічно, - видихнула вона.

- П’ять хвилин на каву ще нікого не вбивали. Тобі треба видихнути, бо твоя втома вже навіть у повітрі відчувається.

Олена здалася. Вона сіла на лавку, вдячно вдихаючи аромат свіжомеленої кави. Розмова знову пішла легко, як по маслу: він жартував, вона забувала про дедлайни. Але раптом з гілки старого клена на її плече впала комаха. Олена здригнулася, відчувши лоскотання на шкірі.

Михайло різко подався вперед. Він підняв руку, щоб змахнути комаху, але зробив це якось дивно: його пальці затрималися на її плечі, повільно опускаючись нижче, майже до лінії декольте. Він торкався її з такою неприхованою ніжністю, що це межувало з інтимністю.

Олена відсахнулася, серце зрадницьки калатало в горлі.

- Що ти робиш? - її голос пролунав різкіше, ніж вона планувала.

Михайло завмер, але не відійшов. Він дивився на неї своїми темними очима, і в них не було ні краплі ніяковості.

- Прибирав комаху, - тихо відповів він, затримуючи руку на її шкірі ще на мить. - Трохи затримався. Вибач... але в тебе така надзвичайно ніжна шкіра. Просто не зміг втриматися. Вибач.

Це «вибач» прозвучало зовсім не як вибачення. Олена відчула дивний приплив тепла, який перемішувався зі страхом.

- Мені час, - кинула вона, підводячись і поправляючи кофтинку, намагаючись сховатися від його пильного погляду. - Машу сьогодні забереш?

 - Звісно, - кивнув він, і його посмішка стала знову «правильною». - Не хвилюйся ні про що.

Вона влетіла до кабінету, намагаючись втихомирити пульс. Але зосередитися на цифрах не вдавалося  дотик Михайла все ще палив її шкіру.

Рівно за десять хвилин до обіду біля офісу з’явився Юрій. Олена схопила ноутбук, навіть не вимкнувши вкладок. «Дороблю вдома», - промайнуло в голові. Юрій був у чудовій формі: сорочка, рукави якої були елегантно підкочені, легка, майже грайлива посмішка.

Він відчинив перед нею двері машини, і цей жест був сповнений якоїсь особливої уваги. Юрій оглянув її з ніг до голови  повільно, ретельно, не приховуючи захоплення.

- Ти сьогодні виглядаєш… дуже небезпечно для мого спокою, - промовив він, закриваючи двері.

Олена намагалася вгамувати хвилювання, але коли машина рушила, вона зрозуміла, що вони їдуть не до ресторану.

- Юрію, це не шлях до центру. Куди ми?

- До мене, - спокійно кинув він, навіть не повернувши голови. - Сьогодні обід за мною. І це не обговорюється.

Олена завмерла. Вона відчула, як ситуація виходить з-під контролю, переростаючи з ділового чи дружнього спілкування у щось набагато глибше. Вона не була впевнена, чи готова до цього, але в глибині душі відчувала дивне полегшення.

Будинок Юрія зустрів їх тишею та ароматами свіжої м’яти та запеченого м’яса. Він уже все приготував. На столі, засервірованому без зайвого пафосу, стояв обід, який виглядав як витвір мистецтва.

- Ти все це… сам? - Олена оглянула затишну вітальню, де м’яке світло ламп створювало атмосферу, в якій не було місця ні звітам, ні робочим дзвінкам.

- Для тебе  неважко, - він підійшов ближче, забираючи її ноутбук і відставляючи його вбік. Він знову подивився на неї тим самим важким, зацікавленим поглядом, від якого в Олени перехопило подих.

- Олено, забудь про роботу хоча б на годину. Сьогодні тут тільки ми.

Вона стояла посеред кімнати, відчуваючи себе одночасно розгубленою і  вперше за довгий час  по-справжньому бажаною жінкою. Це було небезпечно, це було спонтанно, але відступати вже не хотілося.

 Дім Юрія здавався паралельним всесвітом: тут повітря не було наелектризоване офісними дедлайнами, воно пахло домом, затишком і  чимось гострим, ледь вловимим, що змушувало її серце битися частіше.

«Мені ж далеко не шістнадцять, - промайнуло в голові, поки вона спостерігала за тим, як Юрій впевнено рухається по кухні. - Чого це я хвилююся, як першокурсниця перед іспитом?».

Юрій, ніби прочитавши її думки, підійшов до високого скляного бару. Він оглянув наявні напої, обернувся до неї, і в його очах знову заграли ті самі азартні вогники, що змушували її забути про обережність.

-  Обирай, що сьогодні питимемо, Олено? - він жестом запросив її ближче. - У мене є щось дуже витримане, для особливих моментів.

Олена підійшла, зупинившись на відстані одного кроку від нього. Вона відчувала тепло, що виходило від його тіла, і легкий аромат його парфумів  деревини та ледь помітної гіркоти. Її погляд ковзнув по пляшках, але думки були зовсім не про вино. Вона раптом згадала Михайла, його «невипадковий» дотик до шкіри, і порівняла його з цією, такою спокійною і владною присутністю Юрія.