Глава 4

Нарешті в квартирі запала тиша. Олена, виснажена розмовами про стосунки, розійшлася з донькою по кімнатах. Вона легла в ліжко, натягнула ковдру до підборіддя, але сон не йшов. Екрани телефонів у нічній темряві здаються яскравішими за зірки.

Раптом телефон завібрував, розрізаючи тишу. На екрані висвітилося повідомлення від Михайла: «Не спиш?» Олена завмерла. Серце зробило дивний кульбіт. «Ще ні», - швидко надрукувала вона.

Переписка була до дива буденною: Михайло питав, як пройшов день, він розповідав про свої плани на завтра. Жодного двозначного слова, жодного натяку на флірт. Просто двоє людей, яким чомусь було легше говорити вночі, ніж спати. Ця «безпечна» розмова заспокоїла її, і врешті-решт вона заснула.

Наступний день на роботі видався справжнім пеклом: звіти, дзвінки, невдоволений керівник. Вона ледь встигала ковтати каву з пластикового горнятка, як знову прийшло повідомлення: «Я зараз поруч проїжджаю. У мене справді смачна кава з собою. Виходь на п'ять хвилин».

Олена вагалася рівно секунду. «Ну, що в цьому поганого?» - подумала вона. «Він просто хоче налагодити стосунки з мамою своєї дівчини. Це навіть… мило». Вона накинула куртку і вибігла з офісу.

Михайло чекав біля машини. Він виглядав свіжим і бадьорим, на відміну від втомленої Олени. Він простягнув їй паперове горнятко, від якого йшла пара.

- Спеціально для вас, - він усміхнувся, і ця посмішка була щирою, теплою. - З додаванням дрібки кориці.

Вони сіли на лавочку в сквері неподалік. Олена зробила ковток - кава була божественною. Розмова зав’язалася сама собою: про погоду, про дивні офісні звички, про якусь смішну ситуацію в транспорті. Олена спіймала себе на тому, що сміється  по-справжньому, голосно, зовсім забувши про робочі звіти.

Минуло тридцять хвилин, які пролетіли як одна мить. Олена глянула на годинник і зойкнула.

- Боже, мені треба бігти! Я запізнюся на наступну зустріч! - вона схопилася з лавочки.

Михайло теж підвівся. В його очах блиснула якась дивна іскра, але він лише кивнув:

- Звісно. До речі, я сьогодні заберу Машу з універу і привезу її додому. Вечеря з мене, не морочте собі голову.

Олена зупинилася, поправляючи куртку.

- Це було б чудово, Михайле. Але… так що там із Машею? Ви помирилися?

Він на мить відвів погляд убік, ніби підбираючи слова.

- Просто Маша дуже емоційна, Олено. Ви ж знаєте. Ми обидва трохи гарячі голови. Але я все виправлю. Мені важливо, щоб у нас вдома… ну, щоб у Маші все було добре.

Він зробив акцент на слові «у нас», і Олена відчула легкий холодок у шлунку.

- Вона тебе дуже любить, - сказала Олена, вже відступаючи до входу в офіс. - Не підведи її.

- Я зроблю все можливе, - відповів він, проводжаючи її поглядом.

Олена йшла до офісу, і в голові крутилася лише одна думка: «Чому з ним так легко?». Вона згадала Юру з його лекціями про кислотність зерна і порівняла його з Михайлом, який просто привіз каву. Вона почувалася так, ніби ступила на тонкий лід. Це було небезпечно, це було неправильно, але цей момент легкості здавався єдиним, що тримало її на плаву в цьому напруженому дні.

Вечеря була справжнім святом спокою. Маша, ще вчора така розбита, сьогодні світилася від щастя - вони з Михайлом, схоже, не просто помирилися, а перейшли на новий рівень порозуміння. Михайло був галантним, жартував і навіть допоміг Олені з миттям посуду, що вкотре підтвердило її думку: «Він - той, хто справді цінує нашу сім’ю».

Олена відчувала, як її власний напружений робочий день нарешті розчинився у цьому затишку. Але ідилію порушила мелодія дзвінка. На екрані висвітилося: «Юрій».

Олена перехопила погляд Маші, вибачливо посміхнулася і вийшла в коридор, зачинивши за собою двері кухні.

- Привіт, Юр, - голос прозвучав трохи збуджено.

- Привіт, Олено, - голос Юрія був низьким, впевненим, навіть трохи азартним. - Як справи? Чим займаєшся в цей вечірній час?

Олена сперлася спиною на стіну, відчуваючи дивний адреналін.

- Приходжу в себе після справді божевільного дня, - відповіла вона, опускаючи очі на свої капці. - А ти?

- Я? - Юрій усміхнувся, вона майже бачила це в його голосі. - Олено, я хочу завтра заїхати за тобою і просто вкрасти. У мене є план. Не звичайний план з розкладом, а справжня авантюра. Ну як, готова до викрадення?

Олена затамувала подих. Його тон був зовсім не тим «викладацьким» голосом з кав’ярні. У ньому відчувався драйв.

- Завтра? - вона завагалася, поглядаючи на двері кухні. - Це досить несподівано. А у скільки?

- Коли скажешь, може пообіді? І не запитуй про деталі, - Юрій трохи підвищив голос, стаючи більш наполегливим. - Просто довірся мені. Обіцяю, ти не пошкодуєш. Я тут... я зрозумів, що ти занадто багато часу витрачаєш на роздуми замість того, щоб жити. Я скучив, Олено. І мені здається, нам обом потрібно щось, що виб’є нас із цієї колії.

Це «скучив» вдарило по нервах сильніше, ніж будь-яка лекція про мистецтво. Олена відчула, як всередині здіймається хвиля сумніву, змішана з азартом. Це було так нетипово для раціонального Юрія.