Глава 3

Вони зайшли в невелику затишну кав’ярню біля будинку. Юра знову поводився ідеально: вибрав найкращий столик, замовив каву, враховуючи навіть рівень кислотності зерна, про який знову почав захоплено розповідати. Олена слухала, намагаючись налаштуватися на хвилю «раціонального партнерства».

- Юро, - перебила вона його лекцію про обсмажування кави, - вчорашній вечір був для мене дивним. Справа не в грошах, а в відчуттях. Коли чоловік запрошує жінку на свято, вона хоче відчути себе особливою, а не клієнтом, з яким ділять рахунок.

Юра поставив горнятко на блюдце з ледь чутним «дзень». Він поправив окуляри, і в його очах Олена знову побачила той холодний, аналітичний блиск, який так лякав.

- Олено, ти мислиш стереотипами, нав’язаними масовою культурою, - почав він тоном викладача, що повчає нетямущого студента. - Я - людина чесна. Я не хочу купувати прихильність жінок подарунками чи вечерями. Це маніпуляція. Я хочу стосунків двох дорослих, незалежних людей. Те, що я забрав їжу, - це свідоме споживання. Ми живемо в епоху, коли викидати їжу - це злочин проти екології та бюджету. Твоя реакція була емоційною, а я дію виважено.

Олена дивилася на нього і відчувала, як всередині неї, наче крига, щось починає тріскатися. Він був розумним, безперечно. Але в його словах було стільки сухої, механічної логіки, що в ній не лишалося місця для простого людського тепла.

- Але, мабуть, я все ж таки впустив романтизм, - промовив він, трохи пом'якшивши погляд. - Тому запрошую тебе в музей. Не просто на виставку, а в приватну галерею, куди вхід обмежений. Я сам, без жодного екскурсовода, розповім тобі все, що знаю. Дай мені шанс показати, що за моєю раціональністю ховається щире бажання поділитися з тобою найцікавішим, що є у світі.

Олена на мить завагалася. Його пропозиція звучала як виклик. З одного боку - це був той самий Юра, який міг занудити кого завгодно лекціями, з іншого - справді цікавий інтелектуал, який пропонував ексклюзивний вечір. Можливо, вона справді була занадто поспішною? Можливо, це і є його спосіб залицяння - через знання та доступ до того, що іншим не під силу?

- У музей? - перепитала вона, намагаючись зрозуміти, чи це щирий крок назустріч, чи чергова спроба самоствердитися через свою ерудицію.

- Саме так. Ми будемо лише вдвох серед витворів мистецтва епохи Відродження. Обіцяю: жодної мови про рахунки, бюджет чи свідоме споживання. Тільки історія, культура і ми, - Юра підняв руки в жесті капітуляції, ледь помітно посміхаючись.

Вона кивнула, але десь глибоко всередині залишився осад. Олена розуміла, що навіть серед шедеврів світового мистецтва він залишиться собою - людиною, яка вимірює світ лінійкою та логічними формулами.

Юра провів її до самого під’їзду. Він говорив про архітектурні стилі фасадів, повз які вони проходили, і знову був бездоганно ввічливим. Коли він на прощання обережно поцілував її руку, Олена відчула дивне змішання почуттів: розум підказував тікати, але цей чоловік, попри всю свою дивну раціональність, незбагненно притягував її. У ньому була якась інтелектуальна глибина, якої їй так бракувало в повсякденному житті. «Може, він просто інший? - думала вона, піднімаючись сходинками. - Можливо, це просто інша форма любові, до якої мені треба звикнути?»

У квартирі було тихо й темно. Олена ввімкнула світло в передпокої - нікого. Очевидно, Маша побігла на побачення до Михайла, і, судячи з того, що вона досі не повернулася, вечір у них затягнувся. Олена відчула дивну порожнечу. Вона зняла туфлі, пройшла на кухню, налила склянку води. Думки про музей і про «іншу форму любові» не давали спокою. Вона була в стані глибокого сум’яття, ніби намагалася вирішити складне рівняння, де замість чисел були почуття, а замість відповідей - самі лише запитання.

Стрілки годинника повільно наближалися до десятої вечора. Раптом тишу квартири розірвав різкий звук мобільного. На екрані висвітилося: «Маша».

Олена відповіла миттєво, відчувши тривогу, що звідкись взялася сама собою.

- Маш, ти де? Чому так пізно? - запитала вона, але в трубці почула лише важкий видих і ледь стримувані схлипи.

- Мам... - голос доньки тремтів. - Ми... ми з Михайлом посварилися. Вщент. Я зараз у таксі, їду додому. Мені так гидко і паршиво, я не можу... Скажи, у нас вдома є щось смачненьке? Я зовсім нічого не їла, а нерви просто здають.

Олена застигла. Вона згадала Михайла - того самого хлопця, який вчора так тепло жартував і рятував її від приниження з Юрою. Здавалося, між ними все було настільки гармонійно, що сварка здавалася чимось неймовірним.

- Машуль, заспокойся, - Олена намагалася говорити максимально спокійно, хоча серце почало калатати. - Зараз подивлюся, що є. Тортик, який Міша приносив, ще лишився, і фрукти були. Ти за скільки будеш?

- Через десять хвилин, - буркнула Маша, вже трохи втихомирюючись. - Мам... я просто не можу повірити, що все так вийшло. Всі чоловіки однакові, правда?

У голові промайнула думка: «Всі однакові, чи ми просто шукаємо не там?».

- Приїдеш - поговоримо, - тихо відповіла вона. - Я поставлю чайник.

Вона поклала слухавку і знову глянула на вікно, за яким ховалося нічне місто.

Маша влетіла у квартиру через десять хвилин. Її туш була трохи розмазана, а очі палали сумішшю гніву та образи. Вона навіть не роззулася нормально, просто скинула кросівки в різні боки і кинулася на кухню.