Глава 2

Олена трохи запізнилася. Юра вже стояв біля входу в ресторан, раз у раз підносячи до очей годинник на шкіряному ремінці. Він був у тому самому бездоганному костюмі, що й завжди, праска ніби ніколи не торкалася цієї тканини, вона просто сиділа ідеально. Олена озирнулася: ні в руках, ні десь поруч на парапеті квітів не було. «Може, подарунок у машині? - подумала вона, намагаючись відігнати легке розчарування, яке мимоволі ворухнулося в грудях.  Або замовив доставку кур'єром прямо додому. Це навіть практичніше, квіти не зів'януть, поки ми вечеряємо».

Усередині Юра поводився як справжній джентльмен. Він м’яко перехопив її пальто, передаючи його гардеробнику, впевнено провів її повз столики до їхнього місця біля вікна й обережно відсунув важкий стілець, чекаючи, поки вона сяде.

Коли сомельє приніс винну карту, Юра навіть не заглядав туди. Він замовив біле сухе з такого маленького і рідкісного французького регіону, що Олена навіть назви раніше не чула.

- Ти знаєш, чому саме воно? - тихо запитав Юра, трохи нахиляючись до неї через стіл. Його очі за скельцями окулярів світилися щирим інтересом. - Виноград для цього вина збирають виключно вночі, коли температура падає. Це зберігає кислотність і той самий тонкий аромат білих квітів, який ти зараз відчуєш.

Він виявився неймовірним співрозмовником. Юра багато читав, подорожував і мав феноменальну пам'ять. Замість нудних розмов про податки чи роботу, він легко й невимушено переходив від однієї теми до іншої. Він розповів історію цієї будівлі, де колись у позаминулому столітті була приватна кондитерська, потім з посмішкою пояснив походження назв кількох страв із меню. Олена слухала його, затамувавши подих. Його розум, логіка та ерудиція справді заворожували. З таким чоловіком почуваєшся захищеною, здається, що він знає відповіді на всі питання в світі. Олена потроху відпивала вино, розслабляючись, і думала, що її перше враження про відсутність квітів було дурною жіночою примхою. Розум - ось що справжня сексуальність зрілого чоловіка.

Коли вечеря доходила кінця, Олена була в чудовому настрої, очікуючи, що зараз Юра замовить десерт або нарешті дістане те саме привітання зі святом.

Замість цього Юра дістав із внутрішньої кишені піджака картку, акуратно поклав її на шкіряну папку з рахунком, яку щоночі приніс офіціант, і спокійно промовив, дивлячись у вікно на вечірні вогні міста:

- Ти знаєш, Олено, я тут останнім часом багато читав про сучасний закордонний досвід, особливо в скандинавських країнах. Там зараз цілком нормально і навіть поважно, якщо оплата в ресторані йде 50/50. Це про партнерство, про зрілі стосунки, де ніхто нікому нічого не винен. Я вирішив, що нам варто дотримуватися цих прогресивних поглядів. Це чесно.

Олена завмерла з піднятим келихом. На мить їй здалося, що вона пропустила якусь частину його інтелектуальної лекції і це просто черговий цікавий факт. Але Юра дивився на неї абсолютно серйозно, чекаючи на її долю рахунку.

«50/50? - наче набат застукало в скронях. - У святковий вечір? Після того, як він сам вибрав місце, сам запросив, сам кружляв навколо мене весь вечір?»

- 50/50? - перепитала вона, відчуваючи, як гаряча хвиля підкочується до шиї, а обличчя починає палити від невидимого ляпаса.

- Ну так, - спокійно й раціонально кивнув Юра, ніби пояснював просту математичну задачу. - Це демонструє незалежність і повагу до кордонів обох сторін.

- Не питання, - різко, майже механічно відрізала Олена.

Її пальці здригнулися, коли вона відкривала сумочку, щоб дістати гаманець. Уся його нічна ерудиція, весь цей блискучий шарм інтелектуала в один момент зів'яли, оголивши дріб'язковий, прорахований прагматизм.

Але найгірше було попереду. Поки офіціант проводив транзакцію, Юра підняв руку, підзиваючи хлопця ближче.

- Будь ласка, запакуйте в контейнери те, що залишилося на тарілках. Тут майже цілий медальйон і запечена картопля.

Олена відчула, як стіни ресторану починають тиснути на неї. Вона подивилася на Юру, на його розумне обличчя, яке зараз здалося їй майже маскою.

- Це чудові медальйони, - цілком буденно пояснив він, зустрівши її приголомшений погляд. - Навіщо залишати закладу? Кошти сплачені, я за них віддав половину суми. Поснідаю завтра.

В горлі застряг важкий ком приниження. Сукня сапфірового кольору, яку вона так ретельно обирала, тепер здавалася їй дешевим карнавальним костюмом. Олена не витримала. Вона різко підвелася, навіть не чекаючи, поки принесуть контейнери.

- Я чекаю на вулиці, - кинула вона і майже вибігла з зали, судорожно натягаючи пальто в гардеробі самостійно.

Поки вона стояла на холодному весняному повітрі, кожна секунда здавалася вічністю. Коли Юра нарешті вийшов, у його руці погойдувався фірмовий паперовий пакет, з якого стирчав гострий пластиковий кутик контейнера з недоїдками.

- А чого залишати? - спокійно повторив він, помітивши її застигле обличчя. - Кошти сплачені, позавтракаю взавтра. Що тут такого?

Вечір був не просто зіпсований. Він був розтоптаний. Вони сіли в машину, і Олена всю дорогу дивилася у вікно, затиснувши зуби, щоб не розплакатися від цієї сухої, раціональної ганьби. Юра теж мовчав, певно, вважаючи свою поведінку вершиною європейської цивілізованості.

Коли вона влетіла у квартиру, наче втікаючи від погоні, в передпокої було тихо й тепло. З вітальні вийшли Маша і Михайло.