Епілог.

Я був абсолютно щасливим чоловіком, батьком, хрещеним. Того дня доля подарувала мені маленьке диво — я повернувся з відрядження раніше, ніж очікували вдома. Зупинився біля старої яблуні, підперши плече її стовбуром, і завмер. Перед очима відкрилася картина, яка могла б стати ілюстрацією до найщасливішої миті життя.

Біля басейну, розсипавшись у лінивій літній тиші, лежали дві жінки: моя кохана дружина та наша подруга-сусідка Еля. Вони сміялися, підставляючи руки й плечі під дитячі фантазії, адже наші маленькі художники — донечка Катруся і мій хрещеник Матвійко — старанно розмальовували їх яскравими фарбами. Барвисті розводи й кумедні візерунки розквітали на їхніх тілах, наче живі орнаменти літа.

Дітям забавка вже трохи набридла, але азарт, з яким вони вимальовували свої «шедеври», був зворушливим і щирим. Мами, судячи з усмішок, отримували від цього не менше задоволення, ніж малеча.

Я, як міг, стримував себе, щоб не видати свою присутність, та сміх зірвався з грудей сам. І цього було достатньо: маленькі художники підняли голови, а потім — кинули все й помчали до мене щодуху. Матвійко, як справжній лицар, віддав першість Катрусі — вона ж молодша і дівчинка. Та я розкрив руки так широко, щоб обійняти обох. Вони, наче пташенята, вчепилися в мою шию, обплітаючи мене рученятами, щебечучи щось таке рідне й миле, що серце моє переповнилося щастям.

Дівчата виглядали кумедно і трохи розгублено — то зиркали на мене з-під «шедеврів» дитячої фантазії, то переглядалися між собою, не знаючи, чи сміятися, чи бігти змивати той безлад.

— Агов, красуні! — підморгнув я, здіймаючи телефон, — не тікайте, цю красу треба зафіксувати. Таке диво більше ніколи не повториться!

Я спеціально говорив їхнім же тоном, бо сам був неодноразово піддослідним у наших маленьких геніїв. І то вам не жарти: вони могли перетворити мене на кого завгодно! То ліпили з тіста «омолоджуючу маску», коли я засинав біля телевізора, то прикрашали голову пластиліновими дредами. У них ціла колекція світлин, де я виглядаю, як персонаж із мультиків. Тому цього разу я мав повне право вимагати свої «докази» й від них.

Спочатку дружина й Еля пручалися, ховали обличчя, сміялися так, що аж сльози котилися. Та коли я з найсерйознішим виглядом пояснив: «Справедливість понад усе», вони здалися. І почалося справжнє фотополювання! Разом із дітьми ми знаходили такі ракурси, що будь-який професійний фотограф би зніяковів від нашої креативності.

Насміявшись до кольок у животі, ми зрештою відпустили наших розмальованих моделей митися. А я пішов відмивати малечу — і скажу вам чесно, це було не менш весело, ніж фотосесія. Бо фарби з дитячих рук і носиків змивалися куди гірше, ніж із дорослих.

Але й то було щастя. Бо сумно нам не було ніколи. Ми жили так, щоб кожен день мав свій сміх, свої відкриття й навіть свої «маленькі шедеври». Було заради кого прокидатися вранці, працювати вдень і засинати ввечері з усмішкою.

Тепер ми всі були поряд: я зі Златою — у нашому просторому будинку, який ми лагідно називали «великим гніздом», а Еля з сином — у затишному будиночку через паркан, тому самому, що колись купила моя дружина. І це сусідство стало для нас справжнім подарунком: ми ніби перетворилися на одну велику родину, де місця вистачало всім.

Та все ж не все було так гладко, як у моїй уявній ідилії. Бо якщо ви думаєте, що Злата просто взяла й погодилася стати моєю дружиною, то ви, як і я свого часу, зовсім не знаєте мою жінку.

— Денисе, — її голос був м’який, але впертий, — ну що та печать змінить? Нам і так добре. Іванко тебе татом називає, і ми домовилися, що його прізвище залишаємо, бо воно вже звучить у спорті, та й він до нього звик.

Я глибоко вдихнув, уперше в житті відчуваючи, що сперечатися з вагітною жінкою — то спорт екстремальний.

— Кохана, — відповів я обережно, але твердо, — для мене важливо, щоб наша друга дитина народилася в родині, де все підтверджено не лише серцем, а й законом. Я хочу, щоб у нас була сім’я — справжня, офіційна, назавжди.

І так ми сперечалися… в машині, дорогою до лікарні, між переймами! Я тоді подумав, що Бог має добрий гумор, бо підкинув мені саме таку наречену — ту, з якою навіть у такий момент треба домовлятися про майбутнє.

Але, мабуть, там, на небесах, вирішили підтримати мою сторону. Перейми виявилися хибними, і ми встигли поставити всі крапки над «і». Весілля відбулося. Моє серце нарешті заспокоїлося, а донечка, наша друга дитина, народилася вже після того, як ми офіційно стали чоловіком і дружиною.

А ще Злата всупереч своїм переконанням, зробила мені весільний подарунок — погодилася взяти подвійне прізвище. Іванкові ідея так сподобалася, що ми навіть переробили документи і йому. Він гордо носив нове подвійне прізвище, ніби це була медаль за перемогу в найважливішому змаганні його життя.

Тож наша історія ніколи не була, не є і, мабуть, ніколи не буде буденною. Бо на щастя, я маю поруч таку непересічну, дивовижну кохану — жінку, яка здатна зробити навіть найзвичайніший день схожим на маленьке диво.

І, можливо, саме в цьому й полягає наша справжня таємниця: ми не прагнемо ідеалу, не женемося за якимись нереалістичними мріями, ми просто живемо — вируємо разом із бурями та насолоджуємося сонячними ранками, слухаємо тишу й відгукуємося на сміх, відчуваємо сумніви й відкрито приймаємо впевненість.

Кожен наш день наповнений маленькими чудесами: незначущі на перший погляд моменти стають коштовними спогадами, і навіть буденні кроки перетворюються на щастя, коли ми йдемо поруч.