Розділ 51.

Денис.

Я почав діяти відкрито, без прихованих маневрів, хоча… інколи все ж доводилося трішки хитрувати, злегка підлаштовувати події під себе. І все заради того, щоб моя дівчинка поступово розслабилася, звикла до моєї присутності, перестала озиратися на минуле.

А потім трапилася випадковість, яка раптово прискорила мій план. Я побачив Елю, подругу Злати, біля лікарні. Вона стояла, бліда, наче випрана хустинка, і дихала уривчасто, ніби боялася впустити повітря, щоб не розплакатися.

Коли я підійшов ближче, картина, що відкрилася, ніби вдарила мене в груди. Її чоловік наполягав на аборті. І раптом я побачив у них нас із Златою — багато років тому, у найгіршому моменті нашої історії.

Я вдарив не його. Я вдарив самого себе — за ту дурість, за ту безжальність, яку колись допустив. Коли мене скрутила охорона і хтось влучно дав кулака під ребра, я вперше за довгий час зрадів. Так, саме зрадів, бо фізичний біль відволік від того пекучого, душевного.

…А потім… щось у мені розв’язалося. Той тугий, болючий вузол, що роками стискав груди, раптом ослаб. Я відчув, як з мене сходить тягар минулого, важкий, як мокрий плащ після зливи.

Я зрозумів — настав момент пробачити себе. За помилки, за нерішучість, за слова, яких не сказав, і за ті, що сказав надто різко. За те, що колись злякався взяти відповідальність, і за те, що змусив її пройти все самій.

Прощення не зробило мене безгрішним, але повернуло мені самого себе. І з цією свободою я вперше чітко відчув — я можу бути для Злати тим чоловіком, якого вона заслуговує. Не тінню з минулого, а її сьогоденням і майбутнім.

Я щиро запропонував Елі свою допомогу — і зробив це зовсім не для того, щоб заробити якісь “бонуси” перед Златою. У самому цьому бажанні було щось глибше: справжнє прагнення взяти відповідальність за те маля, якому рідний батько вже встиг відмовити в праві на життя. А ще захотів підтримати ще одну хоробру дівчину, в якої материнство перемогло страх і не підкорилось навіть бажанню коханого чоловіка.

Я бачив, як їй боляче, бо почуття до того чоловіка досі не згасли — і саме тому її рана була гострішою.

Ми з Елею несподівано легко знайшли спільну мову. Вона була з тих людей, з якими можна поговорити прямо, без зайвих викрутасів, і все буде зрозуміло. Уже за кілька днів вона сама подзвонила мені. Подякувала тихо, але щиро, і після короткої паузи раптом запитала:

— Скажи чесно… Ти любиш Злату? Готовий боротися за неї? Одружитися?

— Так, — відповів я без роздумів. — І ще раз так. І ще багато разів — так. Та, напевно, ти ж знаєш, у нас не все просто…

— Стоп! — різко перебила вона, і я почув, як у її голосі з’явилася усмішка. — Так ти знаєш, хто вона?

Я навіть не встиг перепитати, бо Еля раптом так гучно і заразливо засміялася, що її сміх розсипався по мені, мов іскри від вогнища в темну ніч. І я, сам того не помітивши, теж почав тихо хіхікати. Цей сміх вийшов не нервовим і не вимушеним, а таким щирим, що ніби розчинив у мені залишки напруги. Здавалося, я розмовляю не просто з подругою Злати, а з рідною сестрою, яка бачить мене наскрізь і приймає без умов.

Її голос був теплим, як ковдра в зимовий вечір, і легким, мов літній вітер, що приносить запах польових трав. Ми сміялися так, ніби вже давно знали одне одного, і в той момент я зрозумів: поруч із такими жінками життя стає простішим, світлішим, а в душі з’являється простір для надії.

Еля почала втілювати свої креативні ідеї так майстерно, що я остаточно переконався — нам, чоловікам, тягатися з жіночою винахідливістю марно. Ми можемо вигравати в шахи, але в їхніх тонких психологічних партіях — завжди програємо.

Саме завдяки тому, що на моєму боці опинилася найближча подруга Злати, ми з моєю дівчинкою змогли так швидко скоротити дистанцію. Еля стала моїм таємним союзником, тихим стратегом, який діяв із тіні, але завжди влучно.

Вона ж і попередила мене про те, що до Злати вже завітала, а тепер збирається завітати і до мене моя колишня. Причому не з добрими намірами. Еля чітко й без прикрас втлумачила мені: треба готуватися до провокації. І завдяки їй я був напоготові, зумів підібрати правильні слова, спокійно і впевнено розставити все по місцях у нашій розмові.

А ще… саме Еля підштовхнула мене до останнього кроку того вечора — заманити мою Злату до себе на ніч. А там, де є одна ніч, — я мав надію, будуть і всі інші. Бо тепер я точно знав: гра перейшла у фінальну стадію, і я зроблю все, щоб у цій грі перемогло наше «ми».

А вранці я вирішив дограти цю партію до впевненої перемоги. Особливо після тієї ночі, коли ми знову знайшли одне одного в темряві, коли її тепло і подих вплелися в мої сни, а потім у реальність. Вона лежала поряд, тихо дихаючи мені в шию, і я ловив кожен цей подих, наче безцінний дар.

Цю мить я не забуду ніколи. Прокидатися поряд із людиною, яка стала сенсом твого життя, — це не просто щастя, це відчуття дому, який ти носиш у собі, навіть із заплющеними очима.

Тому вже зранку, я не став чекати на «зручний момент». Обережно дістав каблучку, заздалегідь сховану у кишені, і, не питаючи дозволу, надів її на її тоненький пальчик.

— Я не чекаю миттєвої відповіді, — тихо сказав я, поки вона здивовано кліпала очима. — Можеш сказати тоді, коли відчуєш, що готова. Просто я хочу, щоб усі бачили: є в тебе той, хто не боїться взяти відповідальність і налаштований на серйозне майбутнє.