Розділ 49.

Ось він — момент, на який я чекала. Я вже була готова, тому не відривала очей від обличчя Дениса. Мені хотілося побачити першу реакцію — здивування? роздратування? агресію? Але він залишався спокійним, майже байдуже спостерігаючи за нею, наче почув щось несуттєве.

Я помітила, що й сама “зацікавлена сторона” — моя візаві — не отримала очікуваного ефекту. В її погляді мигнула ледь помітна розгубленість, але вона швидко зібралася й повела далі, наче натиск міг компенсуватися обсягом слів.

— Як воно буває… Переїздиш в інше місто — і стаєш сусідом дівчини з далекого минулого. А вона — ні пари з вуст, жодного слова, що ви знайомі. І чому б це? Може, через дитину, про яку не розповіла, га? Як ти думаєш, Денисе?

О! А вона не промах… Ставки підняла так, що в мене аж пальці зрадницьки зімкнулися на серветці. Мені навіть захотілося опустити погляд, сховатися від цього влучного удару, та я вперто тримала очі на Денисові — боялася пропустити той єдиний, переломний момент у виразі його обличчя.

І він настав.

Спершу — легка тінь, майже непомітна. Потім вона поглибилася, потемніла… і я побачила біль. Тихий, глибокий, без надмірної демонстративності, але такий, що пронизав мене. І ще щось — каяття? Чи, може, суміш спогадів і жалю, від яких йому самому стало важко дихати?

У мене в голові раптом запульсувала напруга, наче хтось стягнув обручем скроні. Я схопила склянку з водою, зробила великий ковток, потім ще один — майже залпом. Заплющила очі, аби вирівняти подих і повернути собі опору під ногами.

Коли я знову розплющила повіки, картинка почала змінюватися просто на моїх очах. Денис вже стояв. Він узяв колишню під лікоть — не грубо, але впевнено — і повів до виходу. Вона голосно опиралася, та він не реагував. А вже біля дверей передав її охоронцеві, коротко щось сказавши, і за кілька секунд уже знову був поруч, сівши на стілець так близько, що я відчула тепло його плеча.

— Давно ти мене впізнав? — мої слова вийшли тихіше, ніж я хотіла.

Він м’яко торкнувся мого пасма, що вибилося із зачіски, й завів його за вухо, ніби це був найприродніший у світі жест.

— Ні, не дуже давно, — відповів він тихим, рівним голосом. — Але ти вже засіла в мене в голові ще до того, як я зрозумів, хто ти. І чому саме твій голос відразу став для мене музикою. Бо він був рідним. Бо він нагадував про те щире й чесне, що колись було між нами… і що я так безглуздо втратив.

— І ти… не злишся, що я не зізналася, що ми знайомі?

— Злюся? На тебе? Та ні, ти що. Я тільки на себе злився — що не впізнав тебе відразу. А потім боявся… боявся, що ти не даси навіть шансу повернутися в твоє життя. Бо я ж тоді вчинив, як… мудак. Відправив тебе на аборт.

Його слова різонули, хоч я й була готова до них.

— Я теж несу відповідальність за ту ситуацію, — тихо відповіла я. — Могла б вчинити бунт, відстояти себе… але відсутність впевненості — це і є вада молодості.

— Злато… — він усміхнувся якось сумно і ніжно водночас. — Моя мудра дівчинко. Не знаю, кому дякувати за цей другий шанс, але я більше його не проґавлю.

Він підніс мою руку до губ і поцілував так, що в мене десь усередині розчинилося все напруження.

І саме в цю мить я почула тихе, майже делікатне покашлювання збоку…

— Вибачте, подавати замовлення? — тихо поцікавився офіціант, делікатно перериваючи нашу напружену тишу.

— Так, можете подавати, — відповів він, і офіціант непомітно зник, залишивши нас наодинці з власними думками.

Ми їли майже мовчки. Слова були зайвими, бо в нас працював інший спосіб спілкування — погляди. Іноді його очі ковзали по мені так уважно, що я відчувала це майже фізично.

Я нарешті порушила тишу:

— Чому ти не запитуєш, чи Іван твій син, чи ні?

Він відклав виделку, повільно підняв погляд і глянув прямо в мої очі, наче намагаючись дістатися до самої суті моїх думок.

— Бо для мене це було очевидним з нашої першої зустрічі з ним, — сказав він рівно, але з глибиною, в якій відчувалася впевненість. — Він схожий на мене… не тільки зовні. Жести, інтонації, навіть спосіб, як він розмірковує. Пам’ятаєш, я ж одразу спитав тебе, чи ми десь раніше не зустрічалися? Я тоді вже відчув, що він мій. Просто… ніяк не міг зрозуміти, як це можливо, якщо ми, за моїми спогадами, не були знайомі.

Я усміхнулася, намагаючись приховати, що його слова торкнулися мене глибше, ніж я готова була визнати:

— Значить, ти вирішив мене зробити своєю тільки через те, що Іван твій?

На його обличчі миттєво з’явився вираз щирого обурення, і ця емоційність чомусь розвеселила мене ще більше.

— Злато, — він злегка нахилився вперед, ніби намагаючись, щоб жодне його слово не загубилося в шумі ресторану, — не змішуй котлети з мухами. Ти — головна жінка в моєму житті. Іван — важлива частина тебе, а значить, і мене. Навіть якби я не був його кровним батьком, він би все одно був моїм. Бо він твій. А я… — він зробив невелику паузу, і в його голосі з’явився теплий, майже хрипкий відтінок, — я закоханий у тебе по вуха.