Розділ 48.

Двері зачинилися з глухим, трохи затягнутим звуком — так закривають не просто прохід, а цілу главу, залишаючи після себе гіркуватий присмак.

Кімната на мить здалася надто тихою. Тиша лягла важким покривалом, під яким ледь чутно калатало моє серце.

Важка, майже задушлива аура тієї жінки, ніби чорна хмара, витягла з мене стільки сил, що я відчула себе розрядженою батарейкою. Хотілося чогось теплого, затишного, заспокійливого. Я замовила собі чай з меліси — щоб приборкати нерви, які ще тремтіли тонкою струною, — і великий, рум’яний круасан із сусіднього кафе. Треба було не просто втамувати голод, а повернути бодай частинку витраченої енергії.

І все ж, поки я повільно відкушувала тепле тісто, вловлюючи нотки ванілі, думки вперто крутилися навколо одного. Я ловила себе на тому, що чекаю дзвінка від Дениса — із прямою вимогою пояснень, з тим холодним тоном, від якого не втекти. Я навіть внутрішньо налаштувалася на цей бій, мов на давно заплановану дуель.

Та вечір настав — і… тиша. Глуха, мов стіни. На вечерю він не з’явився, і я вирішила, що готується до розмови або, можливо, переварює свою версію подій. Наступного дня — знову нічого. Тиша вже не просто лякала — вона почала мене дратувати, роз’їдати зсередини, немов іржа. Я навіть припустила, що він взагалі відмовився контактувати з колишньою, і тепер вона, як небажаний спам, заблокована в кожному його списку. Але все одно… мовчання лягало на нерви, як крапля, що б’є в одне й те саме місце.

І я, мабуть, дійшла до тієї межі, коли правда починає вимагати виходу назовні. Хотілося сказати все. Закрити цю сторінку раз і назавжди, навіть якщо почерк там вийде кривавим. І момент, як мені тоді здавалося, видався підходящим.

Але доля, як завжди, підсунула свій сценарій.

Мені принесли на роботу букет. Не просто квіти — цілий спалах кольорів серед сірого дня. До нього прикріплена візитівка з почерком Дениса: «Шкодую, що вчорашній вечір минув без вас. Це був марно прожитий день.»

Слова — прості, але в них була така щирість, така неприкрита ніжність, що вони стали останньою краплею у моєму внутрішньому вирі.

Я взяла телефон. Пальці не вагалися. Кілька рухів — і повідомлення Денису відправлено. Я призначила зустріч на сьогодні ввечері.

Відповідь прийшла миттєво: сердечко й знак згоди. Так швидко, що я майже побачила його — з телефоном у руках, який чекає тільки на мою звістку.

Я була повністю готова — внутрішньо зібрана, наче перед судом, — відповідати на його запитання з позиції захисту. Розуміла, що звинувачень може бути чимало, і вже навіть приготувала для себе кілька “щитів” у вигляді аргументів.

Вийшовши з роботи, я прямувала до своєї машини, коли раптом позаду пролунав короткий сигнал. Обернулася — Денис. Бач, навіть приїхав за мною особисто.

— Може, вирішив не йти в ресторан, а з’ясувати все просто тут, у дворі, — майнула думка.

Я сіла в машину. Усередині тихо лунала спокійна музика, у повітрі — легкий аромат його парфуму. Він привітався, і — несподівано — тепло, майже ніжно, посміхнувся.

— Їдемо моєю, — сказав він, — а потім уже заскочимо по твою машину.

Я вдихнула глибше, відчуваючи, як слова готові зірватися з язика.

— Денисе, до мене приходила твоя дружина. Він сидів мовчки, очікуючи продовження, ніби наперед знав, що воно буде.

—Скажи, а твою увагу вона вже відвоювала?

Він лише помахав головою зі сторони в сторону і ледь іронічно скосив погляд:

— І що вона від тебе хотіла? А! Напевно, розповідала, який я неуважний чурбан в стосунках з жінками.

Я мовчала, вслухаючись у його тон, і раптом усвідомила: вона, схоже, справді послухала мене і вирішила нічого не розповідати.

Видихнула. Але напруга, як струна, все одно тремтіла десь під ребрами. І тепер постало головне питання: коли і як розпочати цю розмову, яка болітиме обом?

— Так, і це теж… — почала я, а тоді додала: — Та основна її думка була в тому, що я тобі не потрібна.

Денис узяв мої пальці у свою теплу долоню і злегка стиснув.

— Сподіваюся, ти іншої думки. Бо я намагався весь цей час показати, що саме ти мені потрібна.

Я потягнулася іншою рукою і стисла його руку у відповідь.

— Так, я маю іншу думку.

Ми доїхали до ресторану, що знаходився зовсім близько від мого Бюро, швидко — у машині час ніби скоротився.

Денис, як завжди, впевнено увійшов у зал і замовив столик біля великого панорамного вікна. За ним відкривався вечірній сад, всіяний дрібними теплими вогниками, що мерехтіли серед гілля, наче хтось розсипав жменю зірок прямо по листю. Тепле світло ламп спліталося з тихим шурхотом вітру за склом, і я навіть на мить відчула, що все довкола — майже ідеально.

Ми зробили замовлення й перейшли на легку розмову про події дня. Я вже почала розслаблятися, коли раптом у нашій периферії з’явився її силует.

Колишня Дениса.

— О, яка зустріч! — голосно, з удаваним здивуванням, промовила вона. — Не скажу, що випадкова. Ти, як завжди, не оригінальний й геть не романтичний.