Розділ 47.

В один із буденних днів, коли я була по вуха занурена в роботу, до офісу зайшла жінка. Не клієнтка — радше уособлення вишуканої холодності. Гарна, доглянута, з поставою, яка вміє тримати увагу, і з тим особливим поглядом, у якому читається не просто впевненість, а надмірна, майже зухвала аристократичність.

— Хто ви кажете, вам мене рекомендував? — запитала я з діловою ввічливістю, піднімаючи очі від документів.

— Я вже не пам’ятаю, якщо чесно. Просто знайшла вашу візитівку, — відповіла вона тоном, у якому ввічливість була лише тонкою плівкою, під якою ховалася крижана неприязнь. Від її інтонацій мені вже хотілося скоротити розмову до мінімуму.

— А чому аж особисто приїхали? — поцікавилася я, зберігаючи рівний голос. — Ми працюємо дистанційно з клієнтами, щоб зберегти їхній час.

— А мені хотілося особисто поглянути на суку, яка лізе до мого чоловіка, — раптово, майже виплюнувши слова, відповіла вона.

В ту ж мить мені все стало зрозуміло. Переді мною стояла не просто чергова незадоволена відвідувачка, а жінка з минулого Дениса.

— Ви маєте на увазі вашого колишнього чоловіка, Дениса? — уточнила я, ледь підкресливши слово. — Я особисто бачила документи про розлучення. — Я рукою вказала на стілець пропонуючи присісти. — Не потрібно так дивуватися. Їх мені показав Віктор Тихонович, до речі, без жодного мого прохання, — додала я, ледь іронічно. — І саме він і попередив мене про ваш характер. Мабуть, передбачив, що ви з’явитеся з претензіями.

Її погляд загострився, мов лезо ножа, що блиснуло на світлі. Було в ньому щось небезпечне, майже хижакове, від чого закрадалася думка: добре, що між нами стоїть стіл. І добре, що на ньому немає нічого важкого.

— Ти йому не потрібна, — вимовила вона тихіше, але в її голосі відчувалася отрута. — Денис просто шукає заміну нашому хлопчику. Він чудовий батько… але вкрай неуважний чоловік.

Вона ще щось говорила — слова лилися, мов потік холодної води, але я раптом відключила слух. Лише сиділа й спостерігала за її обличчям. Як воно змінювалося — від зухвалої впевненості й очікування моєї реакції до ледь помітного здивування, навіть розгубленості. В її погляді в один момент промайнуло запитання: що ж це коїться?

Вона замовкла. Тиша повисла в повітрі, густа й напружена, немов павутиння, що от-от розірветься. Я скористалася моментом і взяла слово — спокійно, але так, щоб кожен склад лягав чітко й рівно, наче удари метронома.

— Я не можу зрозуміти… — почала я, дивлячись їй просто в очі. — Якої реакції чи дій ви від мене очікували? Що я мала б… виправдовуватися перед вами? Переконувати вас у чомусь? Ні. Не буду.

Я відкинулася в кріслі, змінюючи позу на ще більш розслаблену, і додала, підкреслюючи кожне слово:

— Якого результату ви сподівалися від нашої зустрічі особисто для себе? Так хотіли повернути його? Чи, навпаки, зробити йому боляче?

Вона здригнулася, наче я потрапила в ціль.

— Я… я… Він мені все моє життя спаскудив… — почала вона, але я не дала договорити.

— Яке таке все? — м’яко, але безапеляційно перебила я. — Переді мною зараз сидить молода, гарна, впевнена в собі жінка, у якої ще стільки часу попереду. І часу не на злість чи помсту, а на щасливе життя. Ви просто маєте відпустити минуле, навчитися цінувати кожен день. А ще… у вашому випадку — знову впустити в своє серце любов.

Я бачила, як її очі ставали більшими з кожною моєю фразою, ніби вона сама не вірила, що чує все це насправді. Вона навіть мимоволі похитала головою, немов перевіряючи, чи не марить.

— То ти, бачу, великий знавець життя, — нарешті прорізався в її голосі гіркий сарказм. — Але я тебе розчарую: ти нічого не знаєш. Ні про моє життя… ні про життя Дениса.

— Чому ж, не знаю… — вимовила я тихо, майже буденно, але з ледь відчутною тінню усмішки. — Дениса я знаю… аж надто добре. І вже доволі давно.

Я промовляла це, відвернувши погляд убік, даючи їй кілька секунд хибної переваги. Та потім повільно перевела очі на неї — і побачила в її обличчі щось, що змусило мою пам’ять клацнути, як фотоапарат, що фіксує кадр.

Це була вона. Та сама дівчина, через яку колись Денис пішов від мене. Та, з чиєї легкої руки він торкнувся до наркотиків — бо й вона тоді в них жила, мов у другій шкірі.

Пластична хірургія, без сумніву, зробила своє — риси стали інші, правильніші, навіть витончені. Але міміку не змінить жоден скальпель: ті особливі м’язові звички, що з’являються лише під час справжніх емоцій, видають людину з головою. І ось зараз, коли вона, обурено стискаючи губи, злегка морщила ніс, у мені спалахнув спогад — клубний напівтемний зал, світло стробоскопа, і ця жінка, під кайфом, із тією ж кривою гримасою.

— І тебе я знаю, — сказала я, відчуваючи, як слова ріжуть тишу між нами. — Точніше, пам’ятаю такою, якою бачила тебе тоді. Блондинка з довгим волоссям, фотомодель, дочка відомого бізнесмена… І… трішки завжди під кайфом.

Вона різко підхопилася зі стільця, наче під нею загорілося полум’я.

— А ти? Ти хто така?!

Я повільно, не поспішаючи, ковтнула повітря, даючи собі насолоду від її роздратування.

— Для тебе — ніхто, — вимовила я рівно, ледь нахилившись уперед. — А для Дениса… просто минуле, яке тримає в руках його майбутнє.