Розділ 46.

Еля винувато посміхнулася й одразу ж почала пояснювати, жестикулюючи так, наче цим могла виправити ситуацію:

— Златуль, уявляєш, я впустила свою каблучку просто в злив.

— Як це? Там же ж сітка стоїть?

— Правильніше буде сказати — стояла, — зітхнула вона. — Я її зняла, щоб промити, і, звісно, забула поставити назад. А потім… дурепа, зняла каблучку, поклала на край раковини, а далі — як у поганому кіно: випадковий рух, вона котиться… і прямо в отвір! Я розгубилася, не знала, що робити. І тут почула, що приїхав Денис, от і покликала на допомогу. Якось так…

Поки я слухала цю сумно-комічну історію, Денис, не втручаючись у нашу розмову, вправно займався своєю справою — рухи його були чіткими, ніби він робив це не вперше.

— Ось і все, — нарешті випрямився він, тримаючи в руці маленький трофей, що виблискував під світлом лампи. — Каблучка врятована. Зараз тільки все на місце закручу — і можете знову користуватися мийкою.

Як винагороду за його старання з порятунком каблучки, Еля з Іваном вирішили пригостити Дениса вечерею. Тож ми, невеличкою, але дуже гучною компанією, вмостилися за стіл. Атмосфера відразу потепліла — в повітрі витав аромат щойно приготованих страв, а сміх і дрібні жарти швидко витіснили залишки робочої втоми.

Як завжди, ініціатором розмови про гру виступив Іван, і тут Еля була його беззаперечним союзником. Миттєво все перетворилося на веселу, майже дитячу боротьбу за перемогу. Я вже давно вивчила всі їхні «фішки», знала, коли варто чекати хитрого ходу, а коли — кумедної витівки. Та для Дениса це було зовсім нове випробування. Він програвав раз за разом, але жодної миті не виглядав засмученим. Навпаки — його очі світилися, ніби він уперше за довгий час відчував справжню безтурботну радість.

Було видно, що для нього важливий не результат, а сам процес. Він жив моментом, смакував кожну хвилину — і це було так щиро, що навіть Іван, спершу налаштований на перемогу, під кінець почав грати в піддавки. Ми з Елею, спостерігаючи за цим, тихенько сміялися, намагаючись не видати себе. Денис вгадував слова повільно, ніби навмисне затягуючи фінал, наче йому було шкода відпускати цей вечір.

Врешті, Еля не витримала — вийшла з гри достроково, схилившись до мене і шепнувши з лукавою усмішкою:

— Мій сечовий міхур не витримає такого довгого, внутрішнього сміху!

Ми обидві ледь стримали вибух сміху, аби не зруйнувати азарт хлопців.

Після завершення гри ми швидко прибрали зі столу, і я, злегка затримавшись на кухні, пішла провести Дениса до дверей.

— Злато, — він зупинився, глянувши мені просто в очі, — дякую. Це, без перебільшення, найгарніший вечір, який я мав до сьогодні.

Я відчула, як у грудях щось теплим клубком ворухнулося.

— Я помітила, — відповіла я, і тихо засміявшись, притулилася плечем до відкритих дверей.

Він раптом, без жодного попередження, нахилився й торкнувся моїх губ. Поцілував так швидко й рішуче, що я навіть не встигла здивуватися — лише рефлекторно відповіла. Поцілунок вийшов не зовсім коротким, з ледь відчутним присмаком пристрасті, що змусив серце закалатати швидше. Його долоня ковзнула вздовж мого передпліччя, зупинилася м’яко, але впевнено, ніби він намагався запам’ятати цю мить дотиком.

Коли він нарешті відступив, його дихання було теплим і трохи збивчим. І просто мені в губи він прошепотів:

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я цього хотів. Тепер уже точно я впевнений, що не зможу відступитися від тебе до кінця своїх днів… — його голос був тихим, але кожне слово відлунювало в мені, наче кроки в порожньому храмі.

Він навіть не дав мені часу зреагувати. Розвернувся, ковзнувши поглядом, у якому було все — і ніжність, і якась вперта рішучість, — і повільно пішов, залишивши мене на порозі, ніби в іншій реальності.

Я стояла ще кілька секунд, намагаючись упіймати власне дихання. Чи потрібні були тут слова? Мабуть, ні. Був момент, був погляд, і цього було достатньо, щоб серце пішло врозтіч.

Повернувшись у квартиру, я застала Елю — її обличчя світилася тією самою хитринкою, яка завжди видавала, що вона щось уже давно зрозуміла, але терпляче чекала, коли й інші «дозріють».

— Ну що, ваші стосунки вже не тільки сусідські? — промовила вона з лукавою усмішкою, сплівши пальці перед собою, наче збиралася вислухати довгу й захопливу історію.

— А ти, як справжня подруга, все бачиш, — відповіла я, ледь підморгнувши й намагаючись не видати бурю, що вирувала в мені.

— Я, Злато, бачу більше, ніж ти сама, — її голос став майже урочистим, але очі сміялися. — Знаєш, як у нас кажуть? Із погреба видніше.

Я засміялася, змахнувши рукою, наче відганяла її напускну мудрість, і кинула:

— Ходімо спати, моя народнице, поки твій «погріб» не встиг вивергнути ще кілька прислів’їв.

Еля театрально знизала плечима й рушила за мною вглиб будинку, а я все ще перебуваючи під впливом останніх подій і відчуваючи на губах теплий відбиток його поцілунку автоматично дібралася до ліжка.

Наступні вечори текли один в один, ніби хтось поставив наше життя на повтор і натиснув «play». Змінювалися тільки страви на столі та дрібниці в розмовах, але головне залишалося незмінним — під різними, часом зовсім смішними приводами Денис опинявся за нашим столом. То «випадково» проходив повз і згадував, що забув повечеряти, то приносив «надлишок» чогось смачного, яке просто не могло пропасти.