Розділ 45.

Його слова, ніби легкі пір’їни, торкнулися мого серця, залишивши там теплий слід. Я попрощалася, не встаючи й не проводжаючи його до дверей — він сам попросив цього поглядом і легким рухом руки, ніби оберігаючи нашу тишу.

Коли за ним зачинилися двері, я ще кілька секунд стояла, вслухаючись у відлуння власних думок, перш ніж повернутися до справ. Прибравши зі столу повільно, немов у ритуалі завершення дня, я вирушила до своєї кімнати.

Лягла в ліжко з відчуттям, що щось змінилося — можливо, зовсім трохи, але помітно. Завтра я планувала встати рано, і тому закрила очі, дозволивши сну тихо накрити мене, як м’яка ковдра, і забрати в ніч, де ще немає тривог.

Робота ще кипіла, коли за вікном панувала нічна темрява. Пальці швидко ковзали клавіатурою, ніби намагаючись наздогнати думки, що тікали вперед. Лише коли за вікном почало тихо сіріти, до мого зосередженого світу долинуло ледь чутне брязкотіння посуду.

Звуки тягнулися з кухні. Там господарювала Еля — в халаті, з недбало зібраним волоссям і поглядом, що явно шукав щось смачненьке.

— О, Злато! — вона здригнулася, помітивши мене. — Вибач, якщо розбудила. Просто так зголодніла, що не змогла влежати.

— Та нічого. Денис учора приходив з вечерею, — відповіла я, розслаблено присівши на край стільця. — У холодильнику на будь-який смак є — бери, що забажаєш. Якщо буде твоя ласка, звариш потім мені каву? Мені ще абзац залишилося перекласти — і я до тебе приєднаюся.

Коли я повернулася, Еля ще смакувала сніданок. Кава вже чекала на мене — свіжа, запашна, з тонкою пінкою. Я вдячно всміхнулася і сіла поруч.

— То що, у вас був романтік? — грайливо зрушила бровами Еля.

— Та ні, звичайна вечеря двох сусідів.

— Ой, як нудно, — протягнула вона з удаваним розчаруванням. — Мені потрібні живі емоції, і ти, як подруга, могла б мені їх підкинути. Ну хоч щось цікавеньке було?

— Ну… якщо це входить до категорії «живих емоцій», то, здається, він вибачився — може, за всіх чоловіків одразу, а може, й за себе — за тих, хто не бере відповідальності за вагітних жінок. І ще сказав, що тепер і ти, і я — його відповідальність.

— Ого! — Еля аж припідняла брови. — Це, значить, у вас така «сусідська звичайна вечеря»? Мадам, ви явно облизнями не ображені, — вона ще й покрутила у повітрі виделкою, ніби диригуючи моєю реакцією.

Я не стримала усмішки. Нехай краще вона буде такою — бойовою, трохи колючою, — ніж знову впаде в бездонну яму сліз та жалю до себе.

— Ну, з тобою мені зрозуміло, — продовжила вона, — але я тут до чого?

— Мабуть, у нього відчуття провини ще живе, — відповіла я, обережно обертаючи чашку в руках, — і тепер воно виливається у гіпервідповідальність.

— Можливо… — задумливо кивнула вона. — Злато, пустиш мене пожити в тебе? Не хочу вечорами прислухатися до тиші.

— Звичайно, живи стільки, скільки потрібно. Я тільки сподіваюся, що ти вже передумала їхати з міста.

— Ще в роздумах, — відповіла тихо.

Вона піднялася, ніби під вагою власних думок, і підійшла до вікна. Ранкове світло торкалося її обличчя, підкреслюючи втомлені риси.

— Тоді, давно, — почала вона тихим голосом, — тобі стало легше, коли ти переїхала?

— Ні, не стало. Легше стало, коли поряд з’явилася мама. Це була колосальна підтримка, що не дала скотитися в депресію. Бо самій, серед чужих людей, із дитиною… дуже важко.

—Розумію, але буває так боляче, Злато, — її голос тремтів, — що серце так би і закричало, якби мало голос.

— Вірю. Але в тебе завжди є щось — чи хтось — на кого можна переключити увагу, розумієш? А це надзвичайно важливо.

Я підійшла до неї і, відчуваючи, як у грудях защеміло від її пригніченого вигляду, м’яко обійняла за плечі, притягнувши ближче.

— Все налагодиться, — сказала тихо, майже пошепки, але з тією впевненістю, що іноді може замінити будь-які докази. — Дай собі трішки часу, і світ знову заграє яскравими барвами.

Еля, ніби прокинувшись від важких думок, розправила плечі й підняла на мене ясніші очі.

— Я впевнена, — усміхнулася вона, ніби підтверджуючи мої слова. — Давай збиратися.

День тільки-но прокинувся, ледь торкнувшись нас прохолодним подихом ранку, але вже в повітрі відчувалася його особлива, насичена енергія. Здавалося, що попереду на нас чекає стільки всього, що часу на сум просто не залишиться.

Тож я, зарядившись ранковою енергією, вирушила на роботу. Потік питань, термінових справ і завдань різного калібру поглинув мене з головою, не даючи ані хвилини, щоб озирнутися і помітити, як день тихцем просувається до вечора.

Ближче до кінця робочого дня подзвонила Еля — її голос, як завжди, дзвенів легким ентузіазмом: вона вже підкупила продукти і взялася готувати улюблену страву нашого маленького чемпіона. Я була тільки «за» — легка вечеря завжди свято для організму, а вже те, що цього разу її готую не я, тішило вдвічі більше.

Забравши Іванка після тренування, ми неквапом вирушили додому. Та вже з порогу нас зустрів подвійний сюрприз: з кухні долинав знайомий металевий брязкіт, а під мийкою, схилившись і зосереджено працюючи, знаходився Денис.