Розділ 44.

— Добре, я з тобою. Йди мий руки, ванна — прямо і направо. І… може, потрібні якісь ліки чи антисептик? Вибач, але Еля розповіла, що тобі дісталося.

Денис лише на мить підняв погляд до стелі, ніби шукаючи там слова, а потім повернув його до мене — прямий, теплий і трохи грайливий.

— То пусте… але за турботу дякую. Приємно, знаєш, коли ти за мене хвилюєшся.

Поки його не було, я вже встигла розставити на стіл коробки з їжею. Він повернувся швидко, тихо, і став поруч так близько, що я вловила запах його парфумів — пряно-свіжий, трохи небезпечний.

— Денисе, — я скептично глянула на ряди страв, — я, звісно, розумію, ти хлопака не маленький, але ж стільки їжі!

— По-перше, я розраховував на трьох… а точніше, на трьох із половиною, — його усмішка вмить стала м’якішою, коли він згадав про Елю. — А по-друге, не знав ваших смаків, тож узяв різного.

— Приймається, — я кивнула, намагаючись не показати, що мені подобається, коли він говорить цим спокійним, трохи хрипким голосом. — Приємного тобі.

Ми їли кілька хвилин мовчки. Чути було лише тихий стукіт приборів та, чомусь, його дихання — рівне, але тепле. Я відчувала, як він іноді крадькома дивиться на мене, і це дивним чином збивало ритм.

— Що то був за чоловік? — нарешті порушив він тишу. — Я правильно зрозумів, що він і є батьком?

— Так, — я поклала виделку, дивлячись йому прямо в очі, щоб не тікати поглядом. — Люди вміють ховати своє нутро. Був правильний, закоханий, усі забаганки Ельчині виконував. А потім життя показало, що то було зовсім і не золото.

— Злато, пробач, але я скажу, що бачив, — його голос став серйозним, майже довірливим. — Він і зараз її любить. Просто злякався. За жінку ми відповідаємо менше… А дитина… вона залежить від нас повністю. Один хибний крок — і це не бізнес, який можна відбудувати. Це життя, яке можна загубити.

— Знаєш, я тебе слухаю, і в твою теорію ніяк не вписується той факт, що він готовий це життя загубити ще до того, як воно почне формуватися.

— Бо для нас… це ще не людина. Його, по суті, немає. Це ви, жінки, відчуваєте його з першого дня, нам таке не дано. Я пам’ятаю, коли торкався живота дружини й чув поштовхи, вона казала: «О, це п’ятка». А я… все не міг зрозуміти, чому вона вирішила, що це саме ця частина тіла.. 

— Вибач, але мені важко зрозуміти, — я похитала головою. — Ще можу припустити, коли страхи у зовсім юних. Але дорослий, успішний, який побудував бізнес-імперію… Тут уже щось інше, ніж просто страх.

— Ти говориш, як досвідчена— він трохи нахилився вперед, і його обличчя опинилося небезпечно близько.

Я відчула, що це момент вибору: продовжувати грати в свої півправди чи впустити його глибше. Його погляд був серйозним, але в кутиках вуст жевріла та ледь помітна посмішка, яка чомусь хотілася запам’ятати.

— Так, маю такий досвід, — зізналася я тихо. — У юності. Тому, порівнюючи себе теперішню і ту, якою була колись, згадуючи свої тодішні емоції, сумніви й страхи, я бачу різницю чітко, майже фізично відчуваю, наскільки ми змінюємося з роками. І, беручи до уваги, що, як би ми не намагалися доводити, що чоловіки й жінки — істоти з різних світів, перш за все ми залишаємося людьми, зі своїми слабкостями та моментами безсилля, — я можу зрозуміти і навіть пробачити юнакові такий страх. Але не дорослому чоловікові, який уже не з чуток знає, що таке життя і яка ціна втрачених шансів.

Він змінився на очах — у погляді, ще хвилину тому спокійному й зосередженому, раптом з’явився дивний блиск, а потім, мов хвиля, накотили сльози. Денис повільно підвівся зі стільця, і я помітила, як напружилися його плечі, ніби він ніс щось важке. Він підійшов ближче й опустився навколішки переді мною. Тепло його рук, якими він обхопив мої коліна, пройшло крізь тканину, наче крізь тонку завісу, й торкнулося самого серця.

Він мовчав. І я мовчала. Лише наші подихи змішувалися в одному ритмі, ніби ми мимоволі підлаштовувалися одне під одного. Моє серце билося швидше, але не від страху — від цього дивного, небезпечного й водночас затишного відчуття близькості. Моя рука, не питаючи дозволу в розуму, ковзнула до його голови. Пальці занурилися в густе волосся, розчісуючи пасма так, як колись, у минулому, яке я намагалася забути.

Він підняв на мене погляд. У ньому було щось таке, від чого я на мить втратила рівновагу всередині. Не очима — всім собою він промовляв до мене.

— Пробач… пробач мені, — його слова були тихими, майже шепотом, але в них не було вагань. Вони ніби втиснулися мені під шкіру.

Я відчула, як усередині все стислося. Злякалася — не його, а того, що він, можливо, уже впізнав мене. Бо це могло потягнути за собою пояснення, на які сьогодні не було сил… та й чи будуть вони колись?

— Злато… — він вимовив моє ім’я так, що в грудях защеміло. — Я хочу, щоб ти знала: я завжди буду поряд. Я не боюся відповідальності. Я готовий бути для тебе плечем, на яке можна спертися, і стіною, яка захистить. І для Елі також. Я був щирим, коли казав це тоді… і я щирий зараз.

Його голос був тихим, але в ньому відчувалася така сила, що моє серце, хоч як я його стримувала, все одно зробило крок йому назустріч.

— Дякую, Денисе. Правда. І за себе… і особливо за Елю, — я відчула, як голос мимоволі став м’якшим. — Вона зараз така вразлива, і будь-який стрес — це, наче удар по дитинці.