Розділ 43.

Встигла навіть швидше, ніж планувала. Еля сиділа на лавці, бліда, наче полотно. Лише побачивши мене, вона підвелася й кинулася в обійми, і сльози, гіркі, але тихі, без істерики, прорвалися з її очей. Я лише зустрілася з Денисом поглядом і мовчки подякувала йому. Він, зрозумівши без слів, тихо сказав:

— Я після зустрічі обов'язково до вас заїду.

Я дала Елі ще кілька хвилин поплакати, не кваплячи й не відриваючи її від власних думок. Потім обережно взяла за руку, посадила в машину і повезла додому. Добре, що Іванко сьогодні був на тренуванні, а потім ще й відпросився переночувати у дідуся з бабусею — нам цей вечір потрібен був без свідків.

У салоні стояла така тиша, що я навіть подумала — вона заснула після нервового потрясіння. Легко торкнулася її плеча:

— Еля, ми приїхали. Ходімо, я заварю тобі смачного чаю.

— Я б, Златко, не відмовилася від чогось… з градусами, — сумно всміхнулася вона.

— Як скажеш. Але по-трішки.

— Звичайно.

Я швидко розклала на столі сир, бекон, фрукти. Добре, що вдома залишилися пляшки з вином і коньяком — подяка від вдячних клієнтів. Поставила чайник — на всяк випадок. Коли Еля вийшла з ванної, на столі вже все чекало на неї.

— Що будемо пити?

— Вино. Хочу просто трохи зняти оцю… блокаду в м’язах, бо таке враження, що вони заклякли разом з мозком після почутого.

— Елічка… так що сталося? І до чого тут Денис?

Вона важко зітхнула, ковтнула повітря, наче готувалася зануритися у холодну воду:

— Я ж була сьогодні на прийомі у лікаря. І, знаєш, більше я туди не піду. Він… він усе переповідав Роману. А після сьогоднішнього я думаю, що той планував нашкодити не лише мені, а й дитині.

Я завмерла, притиснувши долоню до рота, щоб не вирвалося все, що в ту мить вирувало в мені.

— От гівнюк!.. Чекай… ти зустріла Романа там, у лікарні, і він щось тобі наговорив?

— Подруга, як завжди, в яблучко, — з гіркою посмішкою підняла бокал, легенько чокнулася зі мною й зробила ковток, ніби це був тост.

Я подала їй шматочок сиру — не можна лише вино пити на порожній шлунок.

— Він почав вмовляти мене прямо зараз зробити аборт, — вимовила вона тихо, але кожне слово було, наче лезо. — І повернутися до нього. Бо, бач, йому без мене погано. І ти уявляєш? Він уже стояв з візком, готовий особисто відвезти мене в операційну.

— У мене просто немає слів, Елю… — я залпом випила вино, сподіваючись хоч так переварити почуте.

Еля тихо схлипнула, дивлячись кудись у темний куток кухні, ніби боялася зустріти мій погляд.

— А коли я йому сказала, що це вже сформована дитинка… і що це вбивство… — її голос зламався, — він відповів, що я можу, якщо мені так легше, перекласти цей гріх на нього.

Вона витерла очі тильним боком долоні, наче хотіла стерти не лише сльози, а й саму пам’ять про цю розмову.

— І саме в цей момент, звідкись, як грім серед ясного неба, з’явився Денис. Він усе чув. Ти б бачила його погляд… спершу біль, потім така злість, що в мені мороз по шкірі пішов. Він так заїхав Роману в ніс, що той аж осів, а кров пішла миттю. Навіть охорона не встигла зреагувати — вони просто спочатку дивилися, а тоді вже скрутили Дениса.

Я ковтнула повітря.

— Його били?

Еля лише кивнула.

— Коли Роман почав випитувати, хто він такий і що тут забув… Знаєш, що Денис відповів?

— Ні… — я відчула, як серце прискорилося.

— Що він — майбутній хрещений моєї дитини. І що бере на себе повну відповідальність і матеріальне забезпечення за нас обох. Роман аж зірвався, бо вирішив, що Денис мій коханець. Та Денис швидко вніс ясність — назвав себе чоловіком моєї подруги… твоїм чоловіком.

Я мало не вдавилася вином. Потім, крізь шок, усвідомила: лежачи обличчям вниз під вагою трьох охоронців, це було, мабуть, найвиграшніше пояснення, яке він міг видати. Так мозок спрацював на інстинкті.

— Так… це вже Денис нафантазував, — Еля слабко всміхнулася. — Але думаю, саме ця легенда і спрацювала… тому його й відпустили.

Ми ще довго сиділи, перебираючи деталі, наче намагаючись скласти пазл з розсипаних шматочків цього важкого дня. Потроху Еля почала розслаблятися, голос її повернув колишню м’якість, а на обличчі з’явився знайомий спокій.

— Знаєш, Златко, — вона зробила ковток вина й подивилася кудись крізь мене, — я вирішила… продам все до біса і поїду з цього міста. І ніколи, чуєш, ніколи більше не з’явлюся на шляху Романа. Про дитину йому не скажу, і сину про нього теж… ніколи.

Я розуміла — це зараз у ній говорить і образа, і втома, і кілька ковтків алкоголю, але мовчки погодитися я не могла.

— Чому це ти маєш тікати? — я нахилилася ближче. — Тут ти маєш нас з Іванком, мою маму, Віктора Тихоновича, зрештою. А там… будете самі. Ні, я категорично проти твого плану.

Вона сумно посміхнулася.

— Дякую, що ти в мене є… Знаєш, щось мені так спати захотілося… Я, мабуть, залишуся у тебе.