Розділ 42.

Ми всі разом поснідали, а потім розійшлися — я з Іванком збиратися до школи, він — на роботу. Час до обіду, а водночас і до нашої з Денисом запланованої прогулянки, промайнув так швидко, ніби я тільки-но зачинила за ним двері… і вже знову сиділа поруч у його авто.

Він вів машину, а на обличчі блукала тепла, майже хлоп’яча усмішка, яка ніяк не сходила.

— Що тебе так надихає, що ти весь світ готовий засміяти цією усмішкою? — підозріло примружилась я.

— Не повіриш, — його голос став глибшим, оксамитовим. — Я давно мріяв ось так їхати з тобою. — Спостерігати за тобою… відчувати, що ти поряд… і, при нагоді, торкнутися, — його голос звучав глибше й тепліше, ніж дозволяв зимовий холод. — Це… чистий кайф.

Я повільно закотила очі, але всередині мене це зворушило більше, ніж я готова була зізнатися навіть собі. На губах уже крутилися іронічні слова, мов тонкі стріли, готові зірватися з тятива: «Теж мені — кайф…»

Але я прикусила язик. Бо знала: якщо зараз дам вихід сарказму, він лише посміхнеться, ніби знову вгадав мій хід у цій невидимій грі, що точилася між нами. І чомусь у ту мить мені захотілося не стріляти, а просто… дозволити собі бути частиною його настрою.

Він продовжував їхати, вперто тримаючи усмішку, немов беріг її лише для мене. А я, прикидаючись байдужою, дивилася у вікно на знайомі вулиці, що змінювали одна одну, і відчувала, як його слова, наче теплі хвилі, відлунюють десь глибоко під ребрами.

Ми залишили авто на краю вулиці й рушили до лісу. Мороз уже трохи відступив, повітря було насичене сонцем і тишею, яка обіймала, як теплий плед.

— Так добре… так спокійно, — прошепотіла я, вдихаючи цей кришталевий спокій.

Денис узяв мене за руку — просто, без зайвих рухів, але так, що в грудях стало ще тепліше.

— Тепер ще краще, — сказав він.

І я не могла не погодитися. Бо з його рукою в мій світ справді здавався трохи затишнішим.

Ми говорили про те, що наповнює нас зсередини: що приносить задоволення, де шукаємо натхнення, чого прагнемо у глибині серця. Розмова текла легко, немов тиха річка, і раптом я згадала — колись, у юності, ми теж могли годинами сидіти й говорити ні про що і водночас про все. Тоді, як і тепер, він залишався для мене приємним співрозмовником, тим, із ким відчуваєш себе почутою.

Зараз наші погляди часто збігалися, особливо коли мова заходила про дітей. І тоді він відкрив мені частинку своєї душі — тихим, рівним голосом розповів про хворобу та смерть сина. Його очі, зазвичай теплі й живі, у ту мить потемніли, і я зрозуміла: це рана, яка не загоюється ніколи. Я щиро співчувала — бо немає більшого горя, ніж поховати власну дитину.

Коли ми вже їхали назад, повертаючись до роботи, мене несподівано осяяло: ми провели час, як справжні друзі. І, не відкладаючи у далекий ящик сказала йому про це.

Він лише тихо взяв мою руку, підніс її до губ і ледь відчутно торкнувся поцілунком.

— Мені, звісно, приємно таке чути, — його голос став м’яким, але водночас у ньому відчувалася наполегливість. — Але ти ж розумієш, що я хочу бути для тебе не лише другом. Я не наполягаю… просто хочу, щоб ти знала — я не на роль друга націлений у твоєму житті.

Я зітхнула.

— Звісно, розумію. Ти ж із жінками не дружбу дружиш.

Він ледь посміхнувся, але в очах блиснула серйозність.

— Ні, Злато. З іншими жінками я лише товаришую. А з тобою хочу бути поряд, дарувати тобі всю свою увагу, турботу… і, не побоюся цього слова, любов.

Моє серце хотіло вірити йому. Але досвід і розум шепотіли інше: я вже проходили цей шлях. І, парадокс у тому, що саме з ним. Я вагалася, не знаходячи правильних слів, і згаяла момент для відповіді. А потім вирішила, що мовчання — це зараз найкращий вибір. Бо я справді не знала, що сказати. Так, я бачила, що він робить кроки, але між нами ще стояли тіні таємниць, і що робити з ними — я не мала уявлення.

Із власних думок я виринула лише тоді, коли машина зупинилася. Подякувала за прогулянку, за цей дивний і теплий день — і попрощалася, відчуваючи, як його погляд ще довго тримав мене навіть на відстані.

Та, як виявилося, спокій знову тривав недовго. Я вже майже закінчувала переклад — той самий, «дуже важливий і терміновий», що висів на мені каменем, — коли мій телефон зненацька завібрував. Погляд ковзнув на екран — Елька.

— О, привіт, красуне, ти вже вийшла від лікаря? — встигла вимовити я, перш ніж у слухавці пролунало глухе прокашлювання, і голос, далеко не схожий на ніжний дівочий.

— Злато, це Денис. Я просто зустрів Елю біля лікарні. У неї тут стався якийсь… конфлікт. Мені довелося втрутитися. Але вона зараз у такому розпачі, що я не зміг її залишити одну. Забрав до нас… ну, точніше — у нашу частину міста. Тільки от не знаю, везти її до тебе чи до батьків? Вона на питання майже не реагує.

Слова Дениса прокотилися холодною хвилею. Тривога в мені росла не стільки від самої ситуації, скільки від того, що я не розуміла — з ким і через що вона могла так перенервувати.

— А ти зможеш побути з нею ще трохи? Бо я на роботі, — намагалася я вловити у його голосі натяк на готовність допомогти довше.

— Злато, не можу… У мене запланована зустріч.