Розділ 41.

Передавши йому тепленький клубочок, я майже бігом зникла у ванній. Гаряча вода змивала сон, а в голові народжувався план ранку. Та коли справа дійшла до одягу — план завис. Сукня? Не смішно. Додому сходити? Вчора ж, здається, я про це думала…

Я вийшла, обдумуючи варіанти, і раптом завмерла. На стільці, наче спеціально для мене, лежав новенький спортивний костюм — яскраво-жовтий, мого розміру, з етикеткою модного бренду. Торкнулася тканини — приємна, тепла. І все ж… Звідки він тут? Вчора він не міг його замовити, доставка вночі не працює. Та й передбачити, що я опинюся в нього на ніч, — фантастика. Чи, можливо, це зовсім не фантастика?..

Довго розмірковувати було ніколи — песик, мабуть втік від Дениса і уже знову нетерпляче шкрябав лапками. Я одягла костюм і, визнавши, що він мені надзвичайно пасує, пішла до кухні. Денис зустрів мене вже повністю зібраним.

— Ви оперативні. Ну що, спочатку їсти, потім гуляти, чи навпаки?

— Думаю, все ж таки гуляти, — він ковзнув по мені поглядом і додав: — Тобі цей колір дуже пасує. І з розміром я вгадав.

Я зупинилася й прищурилася.

— А ось тут, будь ласка, детальніше. Чому це ти вирішив купити мені костюм?

Він трохи зніти, я навіть зупинилася. Ще раз прокрутила в голові його слова. Ні, всевся, але не відвів очей.

— Я… хотів запросити тебе на прогулянку до зимового лісу. І якщо б ти сказала, що не маєш, що одягнути, я вже був би готовий розвіяти цю відмовку.

Чесно кажучи я почула й зрозуміла правильно. Глибоко вдихнула й, на видиху, з ледь іронічною посмішкою сказала:

— Ти, я бачу, стратег від Бога… — протягнула я, ковзнувши по ньому поглядом, у якому змішалися легка іронія та невимушене захоплення.

Денис лише ледь знизав плечима, та в кутиках його губ майнула тінь усмішки, наче він насолоджувався моєю реакцією. Ми рушили далі, крокуючи поруч, але кожен — у власному вирі думок.

Сніг під ногами тихо хрустів, і навіть морозне повітря здавалося просякнутим чимось теплішим — невимовним очікуванням, що зависло між нами. Він ішов розмірено, тримаючи руки в кишенях, і час від часу кидав на мене ті короткі, але промовисті погляди, від яких хотілося зробити глибший вдих. А я, щоб не видати, як він на мене діє, зосередилася на білих завитках пари, що виривалися з наших вуст, ніби вони теж вели якусь мовчазну розмову.

Десь у глибині серця я відчувала: цей чоловік грає партію, в якій кожен його крок — продуманий, а я сама, можливо, вже давно в цій грі… тільки не знаю, чи хочу вийти з неї переможницею, чи віддатися без бою.

Я на мить замовкла, вдивляючись у сліди, що ми залишали на снігу, й відчула, як усмішка сама ледь торкнулася моїх вуст.

— Ну, костюм я вже маю, — нарешті озвалася я. — А запрошення отримаю коли? Коли сніг розтане?

Його очі спалахнули так, що навіть плечі випрямилися.

— А які в тебе плани на сьогодні?

Я не втримала усмішки:

— Ось це я розумію — підприємливість. Але чому саме вже сьогодні?

— Бо ти ж знаєш нашу погоду, — він глянув на сріблясті дерева за парканом. — Завтра може впасти дощ, і снігу ми вже не дочекаємося до самої весни.

З цим важко було сперечатися. Останні роки погода була, як норовлива дівка на виданні — сьогодні ніжна й лагідна, завтра влаштує істерику з дощем і вітром.

— Добре, — погодилася я, — скоригую свій робочий план. Пропоную влаштувати похід у зимовий ліс в обідню перерву. Зможу розтягнути її годинки на три, але не більше.

— Дякую, що погодилася, — щиро сказав він. — Як думаєш, наш вихованець уже нагулювався?

Я ледь хмикнула.

— Ні, Денисе. Він ще й свої справи не зробив. З ним ти не зможеш чітко запланувати час прогулянки. Повір, вчися підлаштовуватися під його потреби. Це ж, як із малою дитиною на майданчику: їй байдуже на твої плани — якщо їй треба зліпити ще одну пасочку, то ти чекатимеш.

Ми ще трохи поблукали вуличками, даючи песикові довершити свої ранкові справи, й повернулися виконати другий пункт турботливого списку — сніданок для нового улюбленця. Він їв жадібно, нахилившись над мискою, ніби боявся, що в наступну мить хтось відбере в нього кожен шматочок.

— Вони всі так накидаються на їжу? — поцікавилася Денис, спостерігаючи за цим маленьким вихором апетиту.

— Ні, з часом звикне й почне їсти спокійніше, — м’яко відповіла я. — А зараз це говорить лише про те, що він, бідолаха, голодував. Не сип йому багато — краще годуй частіше.

Іванко прокинувся саме в ту мить, коли хвостатий уже вилизував миску до блиску.

— Ей, Тошику, привіт! Ти як тут без мене?

— Тошик? — ми з Денисом в унісон повторили, здивовано перезирнувшись.

— Він сам обрав, — з гордістю заявив син. — Я пробував більше двадцяти імен — ніяк не реагував, а на це прибіг і лизнув мене.

Денис лише зітхнув, наче підписав капітуляцію, і змирився з тим, що тепер житиме з Тошиком.