Розділ 40.

Дорога назад видалася спокійною — аж доки просто перед нами не вискочило крихітне цуценя. Гальма, різкий вдих, і воно вже тремтить на узбіччі, пищить, але, здається, більше від переляку, ніж від болю. Ми зупинилися, і хлопці — Іван і Денис — без жодних вагань вирішили відвезти його до ветеринара.

Мої припущення підтвердилися — малюк був просто голодний і наляканий. Лікар зробив йому всі необхідні щеплення, і ми вже збиралися йти, коли пролунав дитячий, благальний голос:

— Мамо, давай заберемо його додому.

Я лише вдихнула, готуючись до пояснень, але Денис випередив мене:

— Іванко, ви з мамою живете удвох, а я один. Давай я візьму його до себе, мені тоді не буде так самотньо. А ти зможеш приходити до нього в гості, коли захочеш.

Іван задумався на секунду, потім усміхнувся й погодився.

— А можна зараз я допоможу йому влаштуватися у вас?

— Якщо мама не проти, то я тільки за, — кивнув Денис.

— Мамо, будь ласка, давай разом влаштуємо його…

Я розвела руками:

— Ну що мені з тобою робити? Давай.

Ми заїхали в зоомагазин, вибрали все необхідне — від мисочок до теплого лежака — і вирушили на нове місце проживання нашого знайденого друга. 

Першою і найважливішою справою було викупати нового хвостатого мешканця. Я показувала Денису й Іванкові, як це правильно робити — єдиний мій плюс у цій ситуації полягав у тому, що в дитинстві я вже мала собаку і хоч якісь навички збереглися.

Потім обережно підсушили шерсть і перейшли до наступного етапу — вечері. Вибрали зручний куточок для годування, розставили нові миски й насипали трішки корму.

— І як його звати будемо? — запитала я, поглянувши на Дениса. — Може, ти вже придумав кличку?

— Доручаю цю важливу місію Іванкові, — серйозно відповів він.

Іван аж підскочив.

— Справді? Можна будь-яке ім’я?

— Звісно, — усміхнувся Денис, — головне, щоб він на нього відгукувався.

— Тоді можна я з ним трішки погуляю? — Іван поглянув на мене з надією.

— Сину, вже пізно. Завтра школа.

— Мамо, зовсім трішечки… Ти ж ще навіть не бачила будинку. Доки Денис тобі покаже, я обіцяю придумати кличку.

— Ну добре, — погодилася я. — Але, до речі, що це за просто «Денис»?

Не встигла почути відповідь від сина — мене вже ніжно, але впевнено відтягнули вбік.

— Злато, вибач, але це моя ініціатива, — тихо сказав Денис. — Мене аж пересіпує від його «дядько Денис».

Я й сама це давно бачила та й відчувала, просто раніше так було зручно. А тепер… так, і мені це звертання вже не подобалося.

— Ну, гаразд. Це ваші стосунки — вам вирішувати, як комфортно, — відповіла я.

Здається, Денис очікував від мене суперечки — його очі здивовано розширилися, обличчя подовжилося. Він кивнув і повів мене оглядати свої хороми.

Будинок мені сподобався — теплий, навіть трохи сімейний, як для холостяка. Просторі, світлі кімнати, велика сучасна кухня, дитяча — все це, мабуть, лишилося від попередніх господарів, які планували тут жити.

Коли ми повернулися до Іванка, він уже спав, згорнувшись клубочком на теплому килимку поруч зі щеням. Я хотіла його розбудити, але Денис зупинив мене.

— Не чіпай, я перенесу його на ліжко. Нехай переночує у мене, а зранку я приведу його до тебе.

— Ні, ти що, я не залишу його тут самого.

— Тоді залишайся й ти. Ліжко широке — можеш лягти поряд. А якщо ні, є інші кімнати.

Я подивилася на Іванка, потім на щеня, і рішення прийшло саме собою…

— Добре, ляжу поряд з ним. Ти перенось його, а я схожу за речами.

— За якими речами? — Денис підняв брову.

— Для сну. І мені, і Іванку.

— Злато, у кімнаті тепло. Він спокійно поспить без піжами, а тобі я дам свою футболку… із нових.

Я трохи подумала і погодилася. Денис обережно переніс Іванка, і ми разом, майже з хірургічною точністю, роздягнули його так, що він навіть не поворухнувся. Потім Денис простягнув мені футболку з етикеткою — справді нову.

— На добраніч, Злато, — тихо сказав він.

Ліжко виявилося таким широким, що, певно, навіть найвища людина світу могла б спати тут у позі зірки. Лежачи, я згадала ту розмову з хлопцями з доставки й усміхнулася — це вони постаралися на славу. З цією теплою думкою я й заснула.

Прокинулася серед ночі від відчуття, ніби мене хтось облизує. Розплющила очі — і точно: мою щоку старанно «вмивало» щеня. Піднялася на ліктях і… картина маслом: на іншому краєчку ліжка, майже звисаючи, спав Денис. Іван, як завжди, розкинув руки й ноги на всю ширину, а песик, очевидно, теж дрімав поруч, доки його не підняв голод… або більш нагальні потреби.

Я обережно намагалася вибратися з-під ковдри, та вертлявий хвостань розбудив Дениса.